Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Рабині мені вдома не потрібні, – сказав він.

Аделе спокійно відповіла:

– Вона не рабиня, їй платять.

А я, підбадьорена присутністю свекрухи, вибухнула:

– То, по-твоєму, рабинею маю стати я?

– Ти мати, а не рабиня.

– Я перу і прасую тобі одяг, прибираю у твоєму домі, готую тобі їсти, народила тобі доньку, яку виховую з великими труднощами, – я більше так не можу.

– А хто у тебе вимагає, хіба я тебе колись про щось просив?

Я не знала, що відповісти, зате знала Аделе, яка просто розчавила сина подекуди аж занадто жорстоким сарказмом, і Клелія залишилася. Тоді вона забрала в мене дитину, перенесла її колиску у відведену для неї кімнату і дуже ретельно, і вдень, і вночі, пильнувала за приготуванням пляшечок. Помітивши, що я кульгаю, завела мене до лікаря, свого приятеля, який прописав мені цілу низку уколів. Щоранку й щовечора вона сама з’являлася в мене, несучи стерилізатор, шприци та ампули, і весело всаджувала мені голку в сідниці. Мені відразу стало краще, біль у нозі зник, настрій покращився, я заспокоїлася. Але Аделе клопотатися не припиняла. Вона лагідно спонукала мене знову зайнятися собою, послала в перукарню, завела до дантиста. А насамперед безнастанно говорила зі мною про театр та кіно, про книжку, яку вона перекладала, про іншу книжку, яку готувала до друку, про опубліковані в різних часописах статті свого чоловіка та інших відомих людей, яких вона по-панібратському називала на ім’я. Від неї я вперше почула про брошури, присвячені радикальним феміністичним ідеям. Маріароза знала дівчат, які це видавали, вона ними захопилася і надзвичайно їх поважала. Але Аделе ні. Своїм звичним іронічним тоном вона сказала, що вони обговорюють жіноче питання так, ніби його можна вирішити поза класовою боротьбою. Та врешті порадила: «Але ти це прочитай», – і залишила мені кілька брошурок, кинувши наостанок загадкову фразу: «Якщо хочеш бути письменницею, не пропускай нічого». Я відклала їх, мені не хотілося марнувати час на твори, які сама Аделе не цінувала. А насамперед саме тоді я відчула, що всі ці вчені балачки свекрухи зовсім не були наслідком її бажання обмінятися зі мною думками. Аделе послідовно робила все, щоб витягти мене з розпачливого стану невмілої матері. Її розмови слугували для того, щоб словами викресати іскри, які б знову запалили мій застиглий розум і погаслий погляд. Але насправді їй більше подобалося рятувати мене, ніж слухати.

Утім, Деде, попри все, далі плакала ночами, я чула її, і мене аж трусило, вона давала мені почуття нещастя, яке зводило нанівець добрі діла моєї свекрухи. І хоч у мене було більше часу, я все одно не могла писати. А П’єтро, зазвичай стриманий, у присутності матері давав собі волю аж до нечемності; коли він вертався додому, вони майже завжди починали сваритися, обмінюючись саркастичними репліками, і через це я ще більше відчувала руйнацію навколо себе. Для мого чоловіка – я це швидко зрозуміла – було цілком природним вважати Аделе відповідальною за всю купу його проблем. Він накидався на неї з будь-якого приводу, навіть через неприємності на роботі. Я майже нічого не знала про напружену ситуацію, яка склалася в нього в університеті і виснажувала його, бо на моє «як справи?» він переважно відповідав «добре», бо не хотів мене тривожити. Але з матір’ю він не стримувався і перетворювався на ображену дитину, якій не приділяють достатньо уваги. Він виливав на Аделе все те, що приховував від мене, а якщо це ставалося в моїй присутності, вдавав, ніби мене тут немає, ніби я, його дружина, можу бути хіба що німим свідком.

Тоді мені багато що стало зрозуміло. Усі колеги були старші від нього і вважали, що його блискавична кар’єра, а також те, що його дедалі більше знають за кордоном, зумовлене його прізвищем, і влаштували бойкот. Студенти ж вважали його занадто строгим і мали за сиромудрого буржуя, який лиш піклується про свій городець і чути не хоче про кипіння сучасного життя – одне слово, ставилися до нього як до класового ворога. А він, як завжди, ані не захищався, ані не нападав, а незмінно йшов своєю дорогою – далі читав свої старанно підготовані лекції, так само ретельно перевіряв знання студентів, багатьох зрізав на іспитах. «Але це так важко», – скаржився він Аделе якось увечері, підвищивши голос майже до крику. Тоді відразу понизив тон, пробурмотів, що йому треба трохи спокою, що робота важка, що деякі його колеги налаштовують студентів проти нього, що групи молодиків часто вриваються в його аудиторію і примушують переривати лекцію, що на стінах пишуть про нього всяку гидоту. Допоки Аделе не встигла відкрити рота, втрутилась я, утративши контроль над собою. «Якби ти не був таким реакціонером, – сказала я, – такого б не сталося». Уперше, відколи ми познайомилися, він огризнувся до мене, просичавши: «Помовч, ти тільки і вмієш, що затерті фрази повторювати».

Я зачинилась у ванній і раптом усвідомила, як мало мені відомо про нього. Що я знала? Він був людина мирна, але рішуча аж до впертості. Він підтримував робітничий клас і студентів, але викладав і приймав іспити цілком традиційним способом. Він був атеїстом, не хотів брати шлюб у церкві, не дав мені охрестити Деде, але захоплювався християнськими громадами кварталів за річкою і з великим знанням справи говорив про релігійні питання. Він належав до родини Айрот, але не терпів привілеїв і переваг, які це йому давало. Я заспокоїлася й намагалася стати йому ближчою, дати йому відчути свою любов. «Він мій чоловік, – сказала я собі, – ми повинні більше розмовляти». Але присутність Аделе ставала дедалі більшою проблемою. Між ними було щось невимовне, що примушувало П’єтро забувати про добрі манери, а Аделе – розмовляти з ним, як розмовляють з безнадійним нездарою.

Отак ми й жили, поміж постійних сутичок: він сварився з матір’ю, врешті казав щось, що мене виводило із себе, і я теж накидалася на нього. Аж поки моя свекруха якось за вечерею не спитала в нього, при мені, чому він спить на дивані. Він відповів: «Краще буде, якщо завтра ти поїдеш геть». Я не сказала нічого, хоча знала, чому він спить на дивані: він робив це заради мене, щоб не будити, коли близько третьої ночі він завершував працювати й лягав трохи відпочити. Наступного дня Аделе повернулася до Ґенуї. Я розгубилася.

67

Але минули місяці, і ми з донькою якось із цього вилізли. Деде почала самостійно ходити у свій перший