Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

із захватом блукав нескінченними на той час каштановими лісами навколо Лінкольна — зараз вони поснули довгим сном під залізничними коліями. Міх на плечах, а в руці палиця, що нею лузав колючі шкаралупки, адже не завжди чекав холодів; інколи крав над'їдені запаси під шурхотіння листя й гучні докори рудих білок і сойок, адже знав, що вони напевно обрали собі добрі горіхи. Інколи ж вилазив на дерево і трусив гілки. Росли каштани й у мене за домом, а одне велике дерево кидало тінь на дах: коли воно квітнуло, пахощі сповнювали всі землі навколо, ось тільки більшість урожаю перепадала білкам і сойкам; пташки прилітали зграями рано-вранці й вибирали каштани зі шкаралупок просто на гілках. Я поступився цими деревами їм, а сам ходив у дальші ліси, де росли тільки каштани. Каштани добре заміняли хліб, що йому можна знайти й інші заміни. Одного дня, копаючи хробаків на наживку, я натрапив на разок земляних горіхів (Apios tuberosa), цієї картоплі аборигенів, казкових плодів, які я, кажуть, викопував і їв у дитинстві, тільки було то так давно, що я аж почав сумніватися, наяві то сталося чи уві сні. Я часто бачив червоні оксамитові квіти на стеблах, що обвивали інші рослини, але не знав, що це — ті самі горіхи. Рільництво майже винищило земляні горіхи. Смак у них солодкуватий, як у мерзлої картоплі; як на мене, варені вони смачніші, ніж смажені. Ці плоди видавалися мені непевною обіцянкою природи плекати й годувати тут своїх дітей у якомусь неокресленому майбутньому. У наші дні вгодованої худоби й пшеничних полів цей скромний корінь, що був колись тотемом індіанського племені, майже забуто чи знано лише за квіт; але якщо колись тут знову запанує дика природа, то ніжні й вибагливі англійські зернові відступлять перед наступом міріад ворогів, а без догляду людини ворони віднесуть усю кукурудзу, аж до найостаннішого зерняти, на велике кукурудзяне поле індіанського бога на південному заході, звідки, кажуть, її й принесли; а ось земляний горіх, нині майже зниклий, можливо, знову підійметься й розквітне у хащах, попри морози, й доведе, що це він тут — питомий вид; тоді знову посяде таке само важливе й почесне місце в дієті мисливських племен, як у давнину. Його, мабуть, винайшла й подарувала людям якась індіанська Церера чи Мінерва; коли тут запанує поезія, його листя й разки горішків посядуть належне місце ще й у наших творах мистецтва.

Вже першого вересня я побачив над ставом, під трьома білими тополями, що росли з одного стовбура, на мисі біля води, два-три маленькі клени в багрянці. О, скільки історій оповідає їхній колір! З кожним тижнем вдача кожного дерева, яке милувалося своїм віддзеркаленням у гладкому плесі, оприявнювалася дедалі виразніше. Власник цієї галереї щоранку знімав зі стін стару картину й виносив якусь нову, що вражала ще яскравішими й гармонійнішими барвами.

У жовтні мою оселю заповнили тисячі ос, які, здається, вирішили тут зимувати й обсіли зсередини вікна і стелю, що відлякало частину інших гостей. Щоранку я потрохи вимітав поснулих від холоду ос, але не завдавав собі клопоту позбутися їх усіх; мені навіть лестило, що вони обрали мій дім як бажаний прихисток. Ми ділили дім, але вони мені не дошкуляли, а потім поступово зникли, щоб уникнути зими й лютої холоднечі, — сам не знаю, в яких щілинах.

Перш ніж остаточно залягти у сплячку в листопаді, як тії оси, я ходив на північно-східний кінець Волдену, що його сонце, відбиваючись від сосен і кам'янистого берега, перетворило на острівець перед каміном; доки є така можливість, значно приємніше, та й для здоров'я краще грітися на сонечку, ніж при штучному вогні. Так я грівся біля пригаслого багаття, яке лишило по собі, відступаючи, літо, мов мисливець, що йде геть.

*

Дійшовши до будівництва комина, я взявся вивчати, як мурувати будівлі. Цегла в мене була вживана, тож її довелося спершу відчистити шпателем, а тому я довідався більше, ніж пересічний будівельник, про властивості цегли та шпателів. Розчину на цеглі було п'ятдесят років — кажуть, із віком він тільки твердне, але люди повторюють такі тези, не перевіривши. Насправді це такі фрази з віком тверднуть і тримаються міцніше, і знадобиться не один удар шпателем, щоб відчистити від них старого мудрагеля. Чимало месопотамських сіл збудовано з дуже доброї вживаної цегли з руїн Вавилону: цемент на них іще давніший і, ймовірно, ще міцніший. Хай там як, мене вразило, яка ж міцна сталь, коли вона витримує стільки сильних ударів і не тупиться. Нехай на моїй цеглі не було клейма з іменем Навуходоносора, зате вона вже побувала в комині, тож я, щоб уникнути зайвих зусиль і витрат, назбирав чимбільше цегли для грубки, а проміжки між цеглинами заповнив камінням з берега. Так само й розчин замішав на білім піску звідти ж. Над грубкою — найважливішою частиною дому — я трудився найдовше. І справді, працював я так сумлінно, що почав з підлоги вранці, а коли ліг спати вночі, за подушку мені правив ряд цегли всього кілька дюймів заввишки; наскільки пам'ятаю, в мене навіть шия не заніміла; моя заніміла шия датована ранішим періодом. У той час у мене на два тижні зупинився поет, і мені довелося думати, де його прихистити. Він приніс свій ніж, хоча ножів у мене й так було два, і ми чистили їх, встромляючи в землю. Він розділив зі мною куховарські труди. Я з утіхою спостерігав, як квадратний плід моїх трудів поволі підіймається, й розмірковував, що коли робота просувається повільно, то й слугує довго. Можна сказати, що комин — споруда незалежна: стоїть на землі, проходить крізь дім, здіймається в небо; буває так, що сам дім згорить, а комин стоїть і далі, тож усім ясно, який він важливий і незалежний. Літо добігало кінця. Надходив листопад.

Північний вітер уже почав холодити став, хоча на це й пішло багато тижнів постійних повівів — такий Волден глибокий. Коли я почав увечері топити грубку, дім ще стояв непотинькований, і тяга в комині була особливо сильна, бо між колод лишалося чимало щілин. Але я багато радісних вечорів провів у тій прохолодній і свіжій оселі, серед грубих сучкуватих колод, з вкритими корою балками високо над головою. Після того як я потинькував стіни, дім став менш приємним оку, але, мушу визнати, таки затишнішим. Можливо, кожна оселя людська мусить бути така висока, щоб над головою збиралися тіні, а на балках вечорами вигравали відблиски багаття. Такі картини миліші нашій уяві,