Читати книгу - "Втрачена пара, Алена Бондар"

Глава 47

Марк швиденько приготував легкий бульйон. Йому не складно піклуватись про неї. Маленька ще не знає на, що підписалась. Та, якщо чесно, він теж не розраховував на таку угоду. Вона сама розпочала цю гру. Тоді чому не пограти разом. Так навіть цікавіше. Вона так мило бентежиться від його дотиків. Почнемо довгий шлях до її жіночності.

-- Марк, а де мій телефон? Треба зателефонувати сестрі та Кріс. Вони хвилюються.

-- Я зараз тобі його принесу. Подзвони сестрі, але гадаю, не потрібно її шокувати й розповідати всю правду. Матвій привезе Кріс сюди, – розмови не уникнути. Не хочеться, але треба. -- Маленька, ти повинна розповісти нам, що пам'ятаєш про викрадення, – стурбовано глянув на неї. У Марка у грудях все давило від спогадів. – Ми ведемо розслідування. Я не просив би згадувати цей жах просто так. Ти готова?

-- Я розумію, -- простяг їй телефон та вийшов, щоб не заважати.

Марка розриває на частини у середині. Пазурі виступають на руках. Як уявить через, що їй довелося пройти. Вб'є всіх. Пощади не буде. Зробив кілька глибоких вдихів та видихів. Відпустило.

Набрав друзів. Скоро будуть. Потрібно взяти себе у руки, їй потрібна підтримка.

Мія швидко впоралася з їжею, яка здалася їй божественою. З'їла до останньої краплі. Виявляється у нього багато талантів. Дівчина ніколи б не подумала, що Марк уміє готувати. Щось просте -- так, наприклад, бутерброди або посмажити м'ясо. Але, схоже, їй пощастило -- тут справжній кулінар.

Як не хотілося згадувати. Той біль, страх, безвихідь. Мія глибоко поринула у свої думки й навіть не помітила, як Марк повернувся. Він сів на крісло.

– За кілька годин усі приїдуть, -- Мія здається не слухає його. Так далеко літає у своїх думках. Якби йому підказали спосіб, як забрати її біль собі, то він би не вагаючись забрав усе без залишку. Щоб вона знову безтурботно сміялася.

-- Маленька! – покликав голосніше. Мія здригнулася і нарешті подивилася на нього.

-- Я не помітила як ти увійшов, – очі сумні, ще трохи й полетять перші сльозинки.

-- Ходімо, -- промовив твердо і в один рух опинився біля неї. Взяв на руки. Мія намагалася протестувати, але сил ані моральних, ані тим паче фізичних, не вистачало на цю боротьбу. – Вода змиє весь смуток.

– Я вже казала тобі, що зможу сама, -- вперто, з втомою у голосі сказала Мія.

Їй приємна його турбота. Але вона не триватиме вічно. Як потім вона буде без нього, адже до гарного швидко звикаєш.

-- Пам'ятаєш -- ми домовилися? – у жодному разі він не збирається залишати її одну. Але можливо їй так буде спокійніше. – Ти дала свою згоду. Відьми можуть тримати слово?

– Так. Але ти не уточнив, що у моїй частині? -- подивилася у вічі.

– Ти будеш робити усе, що я попрошу! -- така багатообіцяюча посмішка. – Будь-які прохання, – підморгнув.

– Як? -- до неї повільно починає доходити.

Він обхитрив її. Тепер вона у повній його владі. Страшно, але так хвилююче.

-- Ось так. Ми йдемо у душ.

-- Марк, ні! Я не можу, – запанікувала Мія.

– Чого не можеш? – тон змія спокусника.

-- Так не правильно... Я соромлюся. 

Більше вона не могла дивитися йому у вічі. Душ разом?

Ні, ще раз ні!

Це дуже інтимно і вона просто соромиться свого вигляду. Мія ще не бачила себе з наслідками побоїв. Але думаю нічого привабливого там немає.

-- Сонечко, тобі не варто хвилюватися, – поцілував у скроню.

-- Марк, у мене синці по всьому тілу, – сльози полилися з очей водоспадом. Вона боялася побачити його реакцію на себе таку. – Не треба… Не дивись… – уткнулась йому у шию та остаточно заплакала.

Марк поставив її на підлогу і почав витирати її сльози. Цілувати щоки. Гладити по спинці. Просто чекав, давав їй час виплакати цей біль. Нехай краще так, ніж вона все триматиме в собі. Скільки вони так простояли незрозуміло. Сльози висохли й Мія повернулась у відносно спокійний стан. Він узяв її голову двома долонями та підняв. Зараз вони дивилися одне одному у очі.

– Скажи мені, чого ти боїшся? -- Мія спробувала відсторонитися, але Марк не дав.

Очі в очі.

-- Я некрасива, -- перевела подих, слова даються важко. -- Не знаю, що вони зі мною зробили... А ти побачиш мене такою... -- самотня сльоза скотилася по щоці.

– Я не зміню своєї думки про тебе, -- говорив з усією впевненістю в голосі, щоб у Мії навіть сумнівів не могло виникнути. -- Вони зникнуть, а ти залишишся для мене назавжди прекрасною, -- Мія розпливається в несміливий усмішці.

-- Ходімо, -- взяв за руку і відвів її до дзеркала.

Великого, широкого дзерка віл стелі до підлоги. У його відображенні вони помістилися двоє. Мія розгубилася. Марк впевнено дивився в її очі через дзеркало. Він поволі почав знімати бретельки сукні. Для Мії зараз існували лише його очі. Він гіпнозував, не даючи змоги їй втекти.

Він розумів її страх. Зараз він його руйнує, нищить. У їхньому житті немає місця для страху.

Сукня вільно ковзає по талії й падає до ніг Мії. Він повільно знімає трусики. По погляду дівчини розуміє, що вона навіть не помітила його маніпуляцій.

– Мія, -- перехопив її за талію. – Подивись у дзеркало, – тримав міцно.

Мія відірвалася від його очей і сіпнулася. Вона розуміла, що з нею не дуже мило спілкувалися, але так...

На шиї були сліди мотузки та рук. Так, вона згадала, що її душили. І неодноразово. Руки у синцях. Її хапавала й тягли. Ноги у порізах. На боці одна суцільна гематома. Її били у живіт і по ребрах. Звела погляд на Марка. Він був спокійний. Начебто не помічав змін у її зовнішності.

-- Що ти бачиш? – тихо, ледве чутно запитав. – Скажи.

-- Понівечене тіло. На мені немає живого місця.  

Як він може не помічати усе? Як?

– Сказати, що бачу я? -- відступив від неї. – Дівчину, яка пережила страшні миті у своєму житті, але не зламалася. Дівчину, яку не псують жодні відбитки на шкірі. Я дивлюся на тебе, у твою душу. Усі ці синці зникнуть. Від них не залишиться сліду. Ти залишилася такою ж чистою і красивою, як і раніше. Моє враження про тебе не змінилось.