Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Вони грали у «Вбогого пана Цибулю»[57] на високому вівтарі, в тіні інкрустованої коштовностями статуї Самого Оффлера, коли почули віддалений скрип головних дверей.

Верховний жрець не звів голови.

— Привітульки, — сказав він. — Що ж, іще один для великої перекотикулі.

Почувся гучний удар, гримкотіння і скрегіт. А потім фінальний бум-м.

— Тепер, — сказав Верховний жрець, — яка була ставка?

— Дві ріні, — сказав менший жрець.

— Гаразд, — промовив Верховний жрець, розглядаючи свої карти. — Ок, я приймаю твої дві рі...

Почувся тихий звук кроків.

— Минулого тижня той молодик із батогом дістався аж великих гострих списів, — сказав менший жрець.[58]

Почувся звук, ніби змивають у дуже великому старому унітазі. Кроки спинилися.

Верховний жрець всміхнувся сам собі.

— Гаразд, — сказав він. — Приймаю твої дві ріні й піднімаю ще на дві.

Молодший жрець кинув карти.

— Подвійна Цибуля, — сказав він.

Верховний жрець підозріливо глянув униз.

Молодший жрець звірився із клаптиком паперу.

— Ти винен мені три тисячі дев’ятсот шістдесят чотири ріні, — сказав він.

Почувся звук кроків.

Жерці обмінялися поглядами.

— Досить давно ніхто не добирався до алеї отруєних дротиків, — сказав Верховний жрець.

— П’ять на те, що цей добереться, — сказав молодший жрець.

— Прийнято.

Почулося клацання металевих наконечників об камінь.

— Аж шкода віднімати твою рінь.

Знову почулися кроки.

— Гаразд, але все ще лишається, — тріск, хлюп, — ставок із крокодилами.

Почулися кроки.

— Ще ніхто й ніколи не проходив повз жахливих охоронців воріт...

Жерці глянули у нажахані обличчя один одного.

— Агов, — сказав той, що був Верховним. — Ти ж не думаєш, що це може бути...

— Тут? Ой, та ну. Ми посередині чортових джунглів, — Верховний жрець спробував усміхнутися. — Жодного шансу, що це може бути...

Кроки почулися ближче.

Жерці нажахано вчепилися один в одного.

— Пані Кекс!

Двері розчахнулися всередину. Темний вихор увірвався в кімнату, загасив усі свічки й розметав карти, як цятки по тканині в горошок.

Жерці почули клацання, коли найбільший діамант виймали з оправи.

— ДЯКУЮ.

За якийсь час, коли, здавалося, нічого не відбувалося, жрець, який не був Верховним, спромігся відшукати трутницю й після кількох невдалих спроб зміг запалити свічку.

Двоє жерців поглянули крізь танець тіней вгору на статую, де нині зяяла дірка в місці, де мав бути найбільший діамант.

За певний час Верховний жрець зітхнув і сказав:

— Ну, давай дивитися на це так: хто, крім нас, дізнається?

— Ага. Ніколи не думав про це так. Гей, можна я буду завтра Верховним жерцем?

— Твоя черга настане аж у вівторок.

— Ой, облиш.

Верховний жрець стенув плечима і зняв капелюх Верховного жерця.

— Штуки такого плану дуже пригнічують, — сказав він, дивлячись угору на спорожнілу статую. — Деякі люди просто не знають, як поводитися в релігійних закладах.

* * *

Смерть промчав через світ і знов приземлився у дворі ферми. Сонце було на горизонті, коли він постукав у двері кухні.

Панна Літунка відчинила їх, витираючи руки фартухом. Вона короткозоро примружилася на гостя і відсахнулася.

— Білле Двері? Тут же зачин...

— Я ПРИНІС ВАМ КВІТИ.

Вона втупилася в мертве, сухе бадилля.

— А ЩЕ ТРОХИ ШОКОЛАДНОГО АСОРТІ, З ТИХ, ЩО ПОДОБАЮТЬСЯ ПАНЯМ.

Вона втупилася в чорну коробочку.

— А ТАКОЖ ОСЬ ВАМ ДІАМАНТ, ЯКИЙ СТАНЕ ВАШИМ ДРУГОМ.

Він спіймав останні промені заходу сонця.

Панна Літунка зрештою спромоглася добути голос:

— Біллє Двері, що ти втовкмачив собі в голову?

— Я ПРИЙШОВ, ЩОБ ЗАБРАТИ ВАС ВІД ЦЬОГО ВСЬОГО.

— Та невже? Й куди ж це?

Настільки далеко Смерть не продумував.

— А ВИ КУДИ ХОЧЕТЕ?

— Я жодної пропозиції на сьогодні не прийму, крім танців, — твердо сказала панна Літунка.

Цього Смерть також не планував.

— ЩО ЦЕ ЗА ТАНЦІ?

— Танці врожаю. Знаєш? Традиція така. Коли врожай зібрано. Це різновид святкування, немов іти на ралець.

— НА РАЛЕЦЬ ДО КОГО?

— Без поняття. Не до когось певного, я гадаю. На ралець загалом, маю припущення.

— Я ПЛАНУВАВ ПОКАЗАТИ ВАМ ДИВА. ЧУДОВІ МІСТА. ВСЕ, ЩО ЗАБАЖАЄТЕ.

— Все?

— ТАК.

— Тоді ми йдемо на танці, Білле Двері. Я завжди ходжу, щороку. Вони на мене розраховують. Знаєш, як це буває.

— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

Він дотягнувся до її руки й узяв її.

— Що, ти маєш на увазі вже? — сказала вона. — Я не гото...

— ГЛЯНЬТЕ.

Вона поглянула вниз, на своє зненацька виникле вбрання.

— Це не моя сукня. Вона вся в блискітках.

Смерть зітхнув. Великі коханці минулого ніколи не стикалися з панною Літункою.

Казанундер відкинув би копита просто на своїй драбинці.

— ЦЕ ДІАМАНТИ. ВАРТІ СКАРБНИЦЬ КОРОЛІВ.

— Яких королів?

— УСІХ КОРОЛІВ.

— Та ну?

* * *

Хропунець легко ішов дорогою до міста. Після тривання вічності звичайна запилена дорога приносила полегшення.

Сидячи боком позаду Смерті, панна Літунка уважно досліджувала торохкітливий вміст коробочки «Темних чарів».

— Ось, — сказала вона, — хтось виїв усі ромові трюфелі, — знову почулося шелестіння паперу, — і навіть із нижнього шару. Ненавиджу, коли люди починають нижній шар ще до того, як прикінчать верхній. І я можу сказати, що це ти зробив, тому що на кришці була схема, і тут, по ідеї, мусили бути ромові трюфелі. Білле Двері?

— МЕНІ ШКОДА, ПАННО ЛІТУНКО.

— Цей великий діамант трохи важкий. Хоча нічогенький, — неохоче додала вона. — Де ти його роздобув?

— В ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВВАЖАЛИ, ЩО ЦЕ СЛЬОЗА БОГА.

— А це так?

— НІ. БОГИ HE ПЛАЧУТЬ. ЦЕ ЗВИЧАЙНИЙ КАРБОН, ЯКИЙ ЗАЗНАВ ДІЇ ВИСОКОГО ТИСКУ Й ТЕМПЕРАТУРИ. ЦЕ ВСЕ.

— Всередині кожної вуглини діамант чекає своєї черги вийти у світ, правда?

— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

Якийсь час не було жодного звуку, крім цокання копит Хропунця. Потім панна Літунка насмішкувато сказала:

— Я знаю, що відбувається, щоб ти знав. Я бачила, скільки там було піску. Тож ти подумав: «Вона непогана стара торба, я дам їй кілька годин дозвілля, а потім, коли вона не чекатиме, настане час стинати бур’ян», — правда ж?

Смерть не відповів.

— Правду кажу чи не так?

— Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ВІД ВАС ПРИХОВАТИ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Ха!