Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Вістінґ сидів перед телеекранами в домашньому кабінеті Бернгарда Клаусена. Минуло чотири години після розмови Ліне з Генрієтте Коппанґ. Достатньо часу для злочинців, аби заворушитися.

— Вочевидь чекають темряви, — висловив припущення Тюле, ніби прочитавши його думки.

Вістінґ перевірив дані на комп’ютері.

— Де вона? — запитав Тюле.

— Там, де й була, — Вістінґ обернув до нього монітор.

Червона цятка на карті показувала, де стоїть червоне «ауді» Генрієтте. До неї застосували ту саму систему, що й для спостереження за Ліне, коли вони зустрічалися у кав’ярні в Ставерні. Після зустрічі маячок на «ауді» рухався дорогою у напрямку Ларвіка. У самому Ларвіку авто заїхало на паркувальний майданчик і зупинилося.

Вістінґові це не дуже подобалося. Генрієтте ніби не мала причин перебувати в місті.

— Може бути збій у програмі? — запитав він. — Може, зависла?

— Навряд, — відповів Тюле. — Вишли патруль перевірити, чи авто досі там стоїть.

Задзвонив телефон. Чутно було, що Стіллер їде в авті.

— Новини? — запитав він.

— Ти б знав, якби були, — запевнив його Вістінґ, умикаючи динамік, щоб Тюле теж міг чути розмову.

— Помітний якийсь рух Генрієттиного авта?

Вістінґ знову глянув на монітор.

— Ні.

— Може, насолоджується спа-процедурами, — Тюле кивнув на карту. — Неподалік розташований спа-готель.

Вістінґ переклав мобільний у другу долоню.

— Їдеш сюди? — запитав він.

— Ще ні. Маю справу. Здається, я знайшов анонімного автора.

— Хто він?

Доки Стіллер розповідав, що він довідався від Веґарда Скоттемюра, Вістінґ, заплющивши очі, намагався пригадати імена з товстої папки протоколів допитів.

— Отже, він одружений, — констатував Вістінґ, коли Стіллер розповів про чоловіка з цуциком.

— Він мертвий, — виправив Стіллер. — Але я спробую поговорити з вдовою, його дружиною.

— Думаєш, вона щось знає? — засумнівався Тюле.

— У кожному разі, варто спробувати.

Зв’язок погіршився, ніби Стіллер заїхав у тунель. Тож вони закінчили розмову.

Вістінґ підвівся, підійшов до вікна, визирнув надвір, сховавшись за гардинами. Потім знову сів перед екранами. У кабінеті надовго запала мовчанка.

Тюле перевірив радіозв’язок, упевнився в контакті зі спостерігачами на вулиці.

— Треба було встановити нагляд ще й за Ліндбергом та Квамме, — пробурмотів він.

Вістінґ теж так вважав, але часу їх розшукати, щоб встановити маячки, не було.

— Білий фургон, двоє чоловіків, — передав по рації один із патрульних.

За кілька секунд фургон з’явився на екрані й поїхав собі далі.

— Коли тепер темніє? — запитав Вістінґ. — О дев’ятій? О пів на десяту?

— Десь так, — відповів Тюле.

— Ще три години…

Чекання його дратувало. Вістінґ вставав, нипав туди-сюди кімнатою, знову сідав. Він крутився на офісному стільці, знічев’я висував і засував шухляди столу. Вони з Мортенсеном уже побували тут півтора тижня тому й нічого цікавого не знайшли. Він висунув іще одну шухляду, вийняв з неї матеріали про онкозахворювання, на яке страждала дружина Клаусена. Глянцева брошура приватної ізраїльської клініки презентувала нові експериментальні методи лікування ракових хворих. Бернгард Клаусен, певно, перебував у розпачі, коли занедужала дружина.

Вістінґ відклав матеріали набік, узяв телефон і почав читати всякі інтернет-газети.

— Темний «пасат», чоловік, — почувся голос у рації.

Щось у тоні патрульного змусило Вістінґа глянути на екран.

— Він проїжджає тут уже втретє, — додав полісмен. — Може, розвідує ситуацію.

Автомобіль з’явився на екрані й поволі поїхав далі.

Тюле схопився за рацію.

— Реєстраційний номер?

Відповідь прийшла не відразу.

— Орендований, працюємо, щоб знайти користувача.

— Це недобре, — завважив Вістінґ. — Якщо патрульні бачили його тричі, то й він їх тричі бачив. Ми могли проколотися.

Тюле покопирсався у своїй торбі й вийняв два багети.

— Може, хтось із місцевих мешканців, — сказав він, перекидаючи Вістінґові багет.

Вістінґ мовчки жував, не зводячи очей з непорушної червоної цятки на моніторі. Що довше він на неї витріщався, то гострішим ставало відчуття, ніби щось пішло не так. Щось, що вони прогледіли або не врахували. Щось, що може призвести до біди…

67

Стіллер чекав на Рут Даль перед пофарбованим у коричневий колір будинком на вулиці Бйорнемюрваєн. Він прикинув, до звідси до Єршьо приблизно чверть години пішої ходи.

Коли подзвонив Стіллер, Рут Даль вдома не було. Він пояснив, що хотів би поговорити з нею про Симона Мейєра й про те, що міг би знати про зниклого хлопця її чоловік, і вона відразу запропонувала зустрітися у неї. Вдова мовби чекала на його дзвінок. Стіллер умить сповнився оптимізмом у передчутті того, що могла йому розповісти Рут Даль.

Білий «універсал» заїхав під будинок. Стіллер кивнув жінці, яка вийшла з авта. Вона підійшла до дверцят багажника, відчинила його й зсадила на землю коротко стриженого сірого тер’єра.

— Це — Єппе, він уже старенький, — сказала вона.

Стіллер присів напочіпки перед песиком, дав йому обнюхати свою руку й аж тоді погладив.

Господиня провела гостя на кухню. Песик поволі почалапав за ними. Рут налила йому в миску води.

— Я припускала, що хтось може прийти, — сказала вона, жестом запрошуючи Стіллера сісти.

Стіллер підсунув собі стілець, сів, виклавши лікті на стіл. Він почувався збудженим. Іноді саме так розкривалися старі справи. Деякі люди, котрі володіли інформацією, не наважувалися прийти з нею в поліцію, а чекали, доки поліція сама їх розшукає.

— Тоді всіх зацитькали, усе замовчали, — розповідала Рут, сідаючи за стіл, песик влігся під столом. — Але ж тепер він мертвий…

— Ви маєте на увазі Бернгарда Клаусена?

— Того вечора, коли зник Симон Мейєр, Рейдар бачив його біля насосної станції.

— Він це вам розповів?

— І не лише мені. Місцевій поліції — теж, але ті не зважили на його свідчення.

— Кому саме розповів? Арнтові Ейканґеру?

Рут Даль кивнула.

— Ейканґер наполягав, що хлопець потонув, але ж його тіла так і не знайшли.

— Що розказав ваш чоловік?

— Він вигулював Єппе. Іноді вони ходили до озера. Кілька разів зустрічали там Симона.

Стіллер кивнув, чекав на продовження.

— Того вечора двері станції були відчинені. З-поза неї виїхав автомобіль. З авта вийшов Бернгард Клаусен, відчинив багажник, а тоді притягнув зі станції важкий сміттєвий мішок.

— Гм, сміттєвий мішок, — повторив Стіллер, аби лише щось сказати.

— Не знаю, що в ньому було, — вела далі Рут Даль. — Рейдар теж не знав. Він просто непомітно звідти вшився. Але, можливо, отой рух навколо станції був якось пов’язаний зі зникненням хлопця.

Стіллер перебирав у голові почуте. Якщо вірити словам Рут Даль, то гроші цілком міг забрати Бернгард Клаусен. 80 мільйонів, звісно, величезні гроші, спокусливо великі гроші… Але він не уявляв собі, як тодішній міністр охорони здоров’я міг наважитися ризикувати задля них своєю кар’єрою. Ну, не для того ж, щоб покинути їх припадати пилюкою на дачі!

— Ваш чоловік був певний, що