Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

буде, але прикидати більш-менш певно міг, бо ж мені сказано: як я виграю для того добродія заклад, то зможу вибрати собі щонайліпшу роботу, яку лиш той старий багатій може мені знайти, а я – виконувати. Ну, а я ж таки дещо вмію робити! Щодо самого закладу я нітрохи не тривожився, мені в таких речах завше щастило. Отож я сподівався платні десь від шестисот до тисячі фунтів річно: скажімо, першого року шістсот, а тоді рік за роком вислужуся й до тисячі. Досі я заборгував тільки платню за перший рік: хоч мені всі накидали гроші в позичку, та я здебільшого відмагався тим чи тим і досі напозичав тільки триста фунтів, та ще на триста накупувавсь і наборгувався за прожиток. Поклавши собі жити якомога ощадливіш, я сподівався, що платні за другий рік служби стане мені дожити до кінця місяця. А як власник банкноти вернеться з подорожі, все владнається: я зразу стану до роботи й платню за перші два роки роздам своїм кредиторам векселями.

Обід у посла вийшов дуже приємний. Гості були такі: герцог і герцогиня Файф-о-Клок, їхня дочка – леді Анна-Грація-Елеонора-Селеста і т. д. і т. д. де Буль-Тер’єр, граф і графиня Плумпудинг, віконт Ростбіф, лорд і леді Кольдкрем, ще кілька нетитулованих панів та паній, сам посол із дружиною й дочкою та доччина подруга, що гостювала в них,– дівчина-англійка на ймення Порція Ленгем, що в неї я закохався вмить, та й вона в мене теж – я те бачив навіть без окулярів. Був там ще один гість, американець, але я трохи забігаю наперед. Ми всі сиділи у вітальні, наганяючи апетит, і холодними поглядами окидали спізнених гостей; ось слуга оголосив:

– Пан Лойд Гастінгс.

Після звичайної церемонії вітання Гастінгс угледів мене й рушив був просто до мене, вже простягаючи руку, та враз спинився й промовив ніяково:

– Пробачте, добродію, мені здалося, що ми з вами знайомі...

– Авжеж, знайомі, друзяко!

– Стривай! Невже це ти... ти...

– «Мільйон у кишені»? Та вже ж не хто. Не бійся називати мене так, я вже звик до цього прізвиська.

– Ой-ой-ой, оце-то несподіванка! Я разів кілька натрапляв у газетах на твоє ймення при цьому прізвиську, але мені й на гадку не спало, що це може бути той самий Генрі Адамс, цебто ти. Таж нема ще й півроку, як ти сидів клерком на платні в Блейка Гопкінса, а вечорами підробляв, помагаючи мені впорядковувати папери Гулда й Кері! І ось, подумати тільки, ти в Лондоні, мільйонерище, славний на все місто! Тисяча й одна ніч, та й годі! Ні, просто в голові не вкладається! Нічогісінько не тямлю! Дай мені трохи оговтатися!

– Еге, Лойде, думаєш, мені легше? Я й сам іще нічого не тямлю.

– Ні, їй-богу, я просто приголомшений! Таж сьогодні рівно три місяці, як ми з тобою були в ресторані «Копач»...

– Ні, у «Тут весело».

– Правда, правда, в «Тут весело»! Прийшли туди о другій годині вночі з’їсти по котлеті та випити кави, шість годин уряд просидівши над паперами Гулда й Кері, і я ще вмовляв тебе їхати зі мною до Лондона продавати ті акції, обіцяв випросити для тебе відпустку, оплатити всі твої витрати й щось перекинути, як пощастить із продажем. А ти й слухати не хотів – мовляв, навряд чи мені пощастить, а ти не можеш так надовго відриватися від діла та потім гаяти бозна-скільки часу, аби знову в курс увійти. І ось ти тут! Ну чи не чудасія? Як же це ти сюди потрапив і яким робом так неймовірно вискочив угору?

– О, просто випадком. Це довга історія, цілий роман, можна сказати. Я тобі все розповім, тільки не зараз.

– А коли ж?

– Як скінчиться місяць.

– Так це ж іще більш як два тижні! Я ж доти лусну з цікавості. Нехай через тиждень, еге?

– Ні. Не можу. Потім узнаєш, чому. Ну, а як же в тебе з продажем?

Веселість із нього враз мов вітром здуло, і він сказав, зітхнувши:

– Ти як у воду дивився, Генрі. Ліпше було мені не їхати. Ет, і говорити про це не хочеться.

– Е ні, мусиш розказати. Звідси ми підемо просто до мене додому, і ти мені все розповіси.

– Правда? Ти не жартуєш? – і Лойдові аж сльози на очі набігли.

– Авжеж! Я хочу знати все до слова.

– Який я тобі вдячний! Хоч одна людська душа зацікавилася мною та моїми справами після всього, що мене тут спіткало! Боже! Та я на коліна ладен упасти!

Він щосили стис мою руку, підбадьоривсь і потім уже весело чекав обіду – того обіду, що так і не відбувся. Авжеж, сталася звичайна річ, що завжди трапляється через оті жахливо складні англійські церемонії: не змогли вирішити, хто за кого значніший і кому посісти чільне місце за столом. Так обід і не вийшов. Англійці, йдучи на проханий обід, завжди обідають удома, бо вони знають, який тут є ризик; але чужинця ніхто ніколи не попереджує, і він спокійнісінько йде й шиється в дурні. Цього разу, звісно, обійшлося без потерпілих – ми всі пообідали вдома, бо новачків серед нас не було, крім самого Гастінгса, а його, запрошуючи, посол теж попередив, що з пошани до англійських звичаїв ніякого обіду й не готується. Кожен узяв під ручку даму, й усі рушили до їдальні, бо ритуал цей годилося виконати, але там почалася суперечка. Герцог Файф-о-Клок претендував на чільне місце, вважаючи, що він значніший за посла, бо той репрезентує тільки націю, а не монарха; але й я не захотів поступитися своїм правом. Я сказав, що чільне місце належиться мені, бо в шпальтах світської хроніки я стою поперед усіх герцогів некоролівської крові. Звичайно, хоч скільки ми сперечалися, ніхто нічого не зміг довести. Врешті герцог необачно спробував заграти на стародавності свого роду й пішов з туза – Вільгельма Завойовника; тоді я побив його козирем – Адамом, бо ж я його прямий нащадок, як свідчить моє прізвище, а герцог тільки нащадок бічної лінії, як видно з його прізвища та з не дуже давнього норманнського походження. Врешті ми всі повели своїх дам назад до вітальні та перекусили там навстоячки поданими на тарелях сардинками й полуницями. Там культ старшинства вже не такий суворий: двоє найзначніших гостей кидають жереб шилінгом,