Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Я висловив своє задоволення.

– Авжеж, пане добродію, авжеж! На перший час згодиться, ще б пак! Та постривайте, що ви скажете, як ми вам за вашою мірочкою костюмчика пошиємо! Тоде, хутчій бери книгу, записуй! Штани по довжині – тридцять два...– і так далі. Не встиг я й слова промовити, як він уже обміряв мене всього й почав диктувати замовлення на фраки, візитки, сорочки, й на се, й на те. Аж ось я зміг докинути слово:

– Але ж, шановний пане, я не можу всього цього замовити, хіба що ви погодитеся чекати на гроші довший час – або розміняти оце.

– Довший час? Це не те слово, пане добродію, зовсім не те! Довіку – ось як би я сказав! Тоде, все оце щоб було зроблено якнайшвидше й негайно послано цьому панові додому! Дрібніші замовці можуть і почекати. Запиши панову адресу!

– Та я саме думаю перебиратись у інше помешкання. Я коли-небудь зайду й залишу вам нову свою адресу.

– Гаразд, пане добродію, як вам буде завгодно. Прошу, ось сюдою. Бувайте здоровенькі, пане добродію, на все найкраще вам!

Тепер ви розумієте, як повелося далі? Я, звісно, почав купувати все, що мені треба, та просити решту з мільйона. За якийсь тиждень я не лише жив у достатку, а розкошував на всю губу. Найняв цілий дім на Ганноверській площі й обідав удома, але снідати ходив щодня до скромної трактирні Гаріса, де вперше був наївся за свій мільйон. Через мене Гаріс пішов угору. По місту розійшлася чутка, що Гарісову трактирню вподобав дивак чужоземець, який носить у кишеньці камізельки мільйонові банкноти, й цього було досить: із убогої харчевні, що абияк зводила кінці з кінцями, зробилась уславлена ресторація, і столовники плавом пливли туди. Гаріс, не знаючи як надякуватись, просто силоміць пхав мені в руки позички і не хотів слухати ніяких відмовок; отож я, злидар, мав ще й гроші на всілякі витрати й жив не згірш за багатих і вельможних. Я весь час думав, що не минути мені бурі, але що я мав діяти? Вороття нема, треба плисти далі або йти на дно. І, самі розумієте, оте відчуття навислої наді мною загрози надавало поважності, ба навіть трагізму становищу, що було б просто кумедне, якби не це. Ночами, в темряві, трагедійний бік виступав наперед, нагадував, загрожував, і я крутився на ліжку в гризоті, й сон мене не брав. Та при радісному світлі дня трагічна барва блідла, щезала, і я не чув землі під ногами, аж сам не свій, аж п’яний із щастя.

Та й ще б пак ні! Адже я став одною із знаменитостей столиці світу, і те мені закрутило голову, та й не трошки, а таки добре. Яку, було, газету не розгорнеш, англійську, шотландську чи ірландську,– в кожній хоч раз та згадано «мільйона в кишені» та його останні вчинки й слова. Спочатку мене згадувалося на самому споді шпальти світської хроніки; потім я піднявся вище простого дворянства, далі вище баронетів, вище баронів... і так, що більше зростала моя популярність, то вище й вище я підбивався, аж поки досяг своєї вершини й твердо там закріпився – над усіма герцогами некоролівського роду і всіма духовними чинами, крім примаса Англії. Однак завважте, що то була ще не слава, а тільки популярність. Та не забарився й вирішальний удар – посвята в рицарі, так би мовити,– що в одну мить обернув нетривку шумиху популярності в тривке золото слави: «Панч» надрукував карикатуру на мене! Відтоді моє становище було забезпечене твердо. З мене ще можна було жартувати, але шанобливо, не голосно й не грубо – всміхатись, але не реготати: минулись ті часи! На тій карикатурі в «Панчі», я, вбраний у дивоглядне лахміття, торгувався з гвардійцем-вартовим за лондонський Тауер. Уявляєте собі, як воно почувалося молодому хлопцеві, що доти ніколи не тішився людською увагою, а тут нараз не може сказати й слова, щоб його не підхопили та не рознесли по всьому місту, не може ногою ступити на вулиці, не почувши, як довкола гомонять: «Он, он іде! Це він, це він!», не може поснідати, щоб довкола не тислися цікаві; не може показатися в оперовій ложі, щоб на нього не спрямувалось ураз тисячі біноклів! Еге ж, я направду купався в славі з ранку й до вечора.

Знаєте, я навіть зберіг своє старе дрантя та час від часу виходив у ньому, аби задля розваги знов, купивши якусь дрібничку, наслухатись образ, а тоді покласти глумливця на місці своїм мільйоном. Але скоро та забавка урвалась. Через газетні карикатури мій маскарадний костюм зробився такий відомий, що мене, тільки вийду на вулицю, зразу пізнавали й за мною скрізь сунула юрба, а як я заходив куди-небудь щось купити, то крамар пропонував мені наборг усю свою крамницю, перше ніж я встигав націлитись на нього банкнотою.

Десь на десятий день моєї слави я пішов виконати патріотичний обов’язок – зробити візит американському послові. Той, зрозуміло, зустрів мене якнайприязніше, покартав за те, що я так забарився з візитом, і сказав, що зможе мені пробачити, лиш коли я погоджусь прийти ввечері до нього на обід, замість одного з гостей, що несподівано занедужав. Я пообіцяв прийти; потім ми розбалакались, і виявилося, що посол іще в школі ходив до одного класу з моїм батьком, а потім вони вчилися разом у Польському університеті й узагалі були щирі друзі до останніх днів батькового життя. Далі він запросив мене приходити до нього додому, коли тільки матиму час, і я, звичайно, охоче погодився.

Правду кажучи, я погодився не просто охоче, я був радий-радісінький. Як ударить буря, він, може, зуміє якось порятувати мене від цілковитої згуби; як саме, я не знав, але він, либонь, щось придумає. Я не зважився розкрити йому все тепер, хоч відразу зробив би те на початку своєї карколомної лондонської кар’єри. Ні, про це годі було й думати, я загруз уже надто глибоко. Цебто надто глибоко для того, щоб признатися такому недавньому знайомцеві; однак зовсім не з головою, як із мого власного погляду. Бо я, бачте, хоч скільки вже наробив боргів, усе ж весь час оглядався на свої кошти – тобто на майбутню платню. Звичайно, я не міг знати достеменно, яка вона