Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Відверто кажучи, випала вільна хвилина, і мені кортіло зробити щось корисне.

Серед нових повідомлень нічого цікавого не було. Надійшли стенограми допиту Арнольдових друзів. Вони були записані з магнітофонної плівки. Я взявся за них, але й тут не знаходив нічого цікавого.

Я встиг прослухати стенограму до половини, коли зайшов Карличек. Зовнішній вигляд його підтверджував, що вдома він ще й досі не був.

— Пробачте, але я знову до вас, — проговорив він. Я окинув його уважним поглядом і сказав:

— Ви вже аж позеленіли. Сорочка брудна, вся в куряві. Як вам не соромно ходити в такому вигляді! Негайно в постіль! Це зайвий і нікому не потрібний ентузіазм.

Карличек примружив очі під окулярами. Важкі повіки. ледве розплющились, проте він намагався триматися бадьоро.

— От закінчу ще одну справу і тоді піду спати. Я відчуваю на собі таку відповідальність за неї, що краще не…

— Яку там ще справу?

— Я згадав про неї лише хвилину тому. Ми з вами трохи недогледіли.

— Що саме? — насторожився я.

— Треба дещо запитати у тієї жінки, яка прибирає у квартирі Фієдлерів.

Я й сам думав про це. Але Карличек випередив мене і навіть знав, що саме слід запитати.

— У нас виникає деяке розходження, — поскаржився він. — Я маю на увазі шкіряний одяг Арнольда. Старий Фієдлер твердив, що він ще у вівторок бачив полотняний костюм сина та шукав у ньому ключі від дачі. Чи був удома цей одяг пізніше, він не знає, проте побачив у ньому Арнольда на вулиці в суботу післяобід. Хатня робітниця не приходить до них ні в суботу, ні в неділю. Якщо Бедржих Фієдлер не знає, чи був полотняний костюм удома в середу, четвер чи п'ятницю, то про це мусить знати вона. Жінка, яка доглядає за їхньою квартирою, ставиться до своїх обов'язків дуже сумлінно. Тому вона обов'язково звернула б увагу, слід випрасувати Арнольдові штани чи ні…

— Ви могли зробити це відразу, — відповів я.

У Карличка, видно, стомились ноги, і тому він з неприхованим задоволенням опустився на стілець.

— Знаєте що? — звернувся я до нього. — Залиште хатню робітницю мені, а самі краще йдіть відпочиньте. Вам пощастило влаштувати зустріч Клімової з Мілнеровою?

— Так.

— І які наслідки?

Карличек зітхнув.

— Як ми й сподівалися, підтвердилась зрадливість Арнольда, але більше, на жаль, не вдалося нічого довідатись. Приревнувати коханого — не означає сприяти його знищенню. Навпаки, від ревнощів починають кохати ще дужче, а ненависть спрямовується на спокусника. В даному випадку Клімова вважає спокусницею Мілнерову, а Мілнерова — Клімову. Я попередив Клімову, що у нас є дані про інтимний зв'язок між Арнольдом і Мілнеровою. Віра мені нічого не відповіла, а почала гарячково збиратися, аби якомога скоріше потрапити до фотоательє. Я попросив її, щоб вона стримувала себе, мовляв, мені добре зрозумілі її почуття, але йдеться про дещо значно важливіше. Здається, мені вдалося її переконати. В конторці ательє я відрекомендував Клімову як Арнольдову наречену. Сказав, що вони купують все необхідне для дачі, де мають намір жити після одруження, і зауважив, що звідти кудись зник її фотопортрет, негатив якого має бути десь в ательє. Отож я попросив Мілнерову передивитися оригінали: можливо, вона знайде його…

— А далі? — не стримався я.

— Далі мені нічого було робити. Мілнерова змінилася на обличчі і зміряла Клімову таким поглядом, що я навіть не можу описати. Бедржих Фієдлер так був зляканий лайкою жінок, що покинув у студії відвідувачку, а сам, човгаючи ногами, прибіг у конторку. Юліуса Гадраби в ательє, на щастя, не було. Йозеф Бочек залишався цілком спокійним. Він тримав у руках якусь дошку і чекав лиш моменту, щоб застосувати її для заспокоєння жінок. Мілнерова стояла з одного боку прилавка, Клімова — з протилежного. Флора Мілнерова востаннє вигукнула якусь образу і знепритомніла. Силач Бочек відкинув геть дошку і підхопив жінку на руки. А Віра Клімова почала благати бога, щоб він послав її суперниці інфаркт.

Я тільки хитав головою. Хіба можна було в чомусь звинувачувати Карличка! Він поводився як слід.

Як це часто з ним трапляється, йому не вдалося довести справу до кінця, зате пощастило в іншому.

— Одна з відвідувачок була в захопленні від цього гвалту, — вів далі Карличек. — Вона повторювала: «Як це романтично! Святе кохання!» — й таке інше. Вона призналася, що дуже любить сентиментальні пригоди, і без угаву торохтіла, що, якби не було кохання, земна куля знелюдніла б. Клімова дивилася на неї вовком, а Мілнерова не реагувала ніяк — їй було все байдуже. Відвідувачка не ображалася. Вона запропонувала дівчині відвезти її додому на своєму автомобілі. Клімовій це сподобалось. Вони вийшли з конторки, я слідом за ними. На вулиці стояв автомобіль. Раніше його не було — ця дама приїхала в ательє вже після мене. Я, звичайно, розраховував, що буду супроводжувати Клімову додому і дорогою дещо з неї витягну. Тепер мені залишалося лише спостерігати, як вона сідає в чужу машину. Про бесіду з Мілнеровою не могло бути й мови, а Клімова удавала, що навіть не бачить мене. Елегантна дама, посміхаючись, сіла за кермо. Я ніяк не міг збагнути, чому вона вплуталась в цю історію. Знову пригадав її цинічні висловлювання про кохання, і щось тут мені здалося підозрілим. Я вирішив про всяк випадок запам'ятати номер її машини.

— Це нам може знадобитися, — зауважив я.

— Звичайно, — погодився Карличек. — До речі, я вже встановив, що машина належить секретареві британського посольства Елізабет Уїнфред Госсарт.

— Гм, — через силу видавив я з себе.

— Зверніть увагу ще ось на що. Чому ця леді не користується автомобілем з дипломатичним номером? Чому ходить фотографуватися саме до Фієдлера? Невже слава про його ательє долинула аж до неї? Щось мені не віриться. Вчора ми трохи притиснули Фієдлерів. А вони відчули