Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Значно чіткіше прокреслено соціальні контури тієї ж теми в наступній повісті Достоєвського, так і названій — «Слабке серце». «Бідним беззахисним створінням» цього разу виступає не умовно-романтичний персонаж, а цілком реальний дрібний петербурзький чиновник Вася Шумков, «маленька людина», котра стала жертвою іншої «тиранії» — тиранії своєї слабкості, страху перед сильними світу цього, повної атрофії почуття власної гідності, тиранії пригніченості «усвідомленням своєї немічності й величністю начальницької милості».

Останні слова належать Ніколаю Добролюбову, який у статті «Забуті люди» відніс Васю Шумкова (з очевидною натяжкою, на догоду відмисленій «революційно-демократичній» схемі) до тих «принижених й ображених», котрі, «не зважаючи на зовнішнє примирення зі своїм становищем… відчувають його гіркоту, готові на роздратування і протест, жадають виходу…» «Де той вихід, коли і як — це має показати саме життя», — зізнається критик. Він і сам не знає виходу, він попросту вірить у появу на суспільній арені й, зрозуміло, в літературі інших характерів, «меншою мірою підпалих гнітючості подібного становища», людей нової формації, які мають «достатню міру ініціативи»[208]. Людей, скажемо від себе, що їх можна було б, на відміну від Васі Шумкова, назвати «сильними серцями».

Чи не таким є в Достоєвського Родіон Раскольніков?

Сам Раскольніков переконаний, що він і є такою людиною — з серцем сильним, зашкарублим, розлюченим від особистих образ і загальної недосконалості довколишнього життя. Соні Мармеладовій він так і каже про себе: «Соня, у меня сердце злое, ты это заметь: этим можно все объяснить». Все — тобто і вбивство. Раскольніков тому й наважується на злочин, що вірить у здатність свого серця витримати навіть таке страшне випробування в ім’я головної ідеї.

Раскольніков, однак, погано знає своє серце. Його друг, Розуміхін, краще розуміє, що в Родіона зовнішнє, намулене, «від голови», а що від серця. Якраз серце Раскольнікова не витримує, і вже після злочину, в розмові з Порфірієм Петровичем, до нього наче самі собою приходять зовсім інші думки і слова: «Страдание и боль всегда обязательны для широкого сознания и глубокого сердца».

У зіткненні між «головою» і «серцем» Достоєвський убачав один із трагічних конфліктів доби, ознаку дегуманізації суспільства та самої людини. Як аналітик цих процесів, Достоєвський не завжди був сильний, але як мистець він дав неперевершені взірці художнього зображення того, як, словами його персонажа, Міті Карамазова, «дьявол с Богом борется, а поле битвы — сердца людей».

…У згадуваній повище книжці «Особистість Достоєвського» Б. Бурсов, зіставляючи російського письменника зі Сковородою, зауважує, що твори останнього «можливо, зосталися… невідомими» Достоєвському. Певно, що так і є. Дослідник, щоправда, все ж припускає, що Достоєвський міг ознайомитися з ідеями Сковороди «через когось іншого»[209], однак подібне припущення, властиво, ні на чому не ґрунтоване. «Щоденник письменника», різного роду робочі нотатки, листи Достоєвського насичені величезною кількістю імен, цитат, посилань на прочитане або почуте, але жодного сліду знайомства, хоч би побіжного, хоч би опосередкованого з життям і творами Сковороди там не знайдемо.

Хтозна, може, воно й на краще… З оточення Достоєвського 60–70 років хто міг би дати йому вірогідне й об’єктивне уявлення про Сковороду та його вчення? Міг би зробити це, але, з усього судячи, не зробив Владімір Соловйов, з яким у той період зблизився письменник і який до того ж вважався далеким нащадком Сковороди[210]. Привертає увагу той факт, що серед десятків публікацій В. Соловйова в словнику Брокгауза та Ефрона, де він очолював філософський відділ, статті про Сковороду немає; вміщена в 59-му півтомі (т. XXX) стаття про українського філософа анонімна й має переважно інформативний, доволі поверховий характер (щоправда, цей том вийшов у світ у рік смерті В. Соловйова, він і відкривається некрологом, але ж писалося і готувалося до друку статтю раніше).

Так чи так, виглядає, що Достоєвський все-таки нічого не знав про Сковороду. Шкода, звичайно, та, з другого боку, було б, далебі, значно гірше, якби він дістав «відомості» про нього з якого-небудь малоповажного джерела на зразок сумнозвісного роману Вс. Крестовського «Дві сили», де Сковороду — пам’ятаємо — зображено як небезпечного ідеолога українських сепаратистів… Тож лихо не без добра.

Отже, жодних зовнішніх впливів, жодного пункту дотику. Тим цікавішою видається така очевидна внутрішня близькість двох мистців-філософів у тлумаченні теми серця. У підґрунті цієї близькості — не запозичення або випадкові збіги, а спільні родові риси, характерні для тієї традиції в українській і російській літературах, традиції напружених духовних, моральних пошуків, яку неможливо уявити як без Сковороди, так і без Достоєвського, як без Гоголя, так і без його земляка-полтавця Памфіла Юркевича, автора знакової філософської студії «Серце та його значення в духовному житті людини» (1860), пізніше надовго призабутої і тільки порівняно нещодавно знову включеної до наукового обігу[211].