Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

ж думки складають підґрунтя сковородинівської байки «Ворона й Чиж». Заперечуючи Вороні, яка назвала Чижа жабою, він-бо «такий же зелений, як та жаба», мудрий Чиж зауважує з іронією: «О, коли я жаба… тоді ти сам справжнісінька жабера за внутрішньою своєю сутністю, бо спів твій зовсім схожий на жаб’ячий». Мораль байки («сила», як називає її Сковорода) виводить із цього короткого диспуту суттєвий для автора висновок: «Серце і звичаї людські мають свідчити, хто він такий, а не зовнішні якості. Дерево по плодах пізнається» (I, 103).

Звернімо увагу на засадничо важливий момент: Сковорода пов’язує в єдиний вузол «серце» і «звичаї людські». Його моральні максими, пристрасні філіппіки, спрямовані проти людських вад і гріхів, сливе завжди включають у себе мотив «серця» — чи то «чистого», «світлого», а чи «гнилого», «хамського», «зажерливого». «Серце, золота жадібне, — говориться в діалозі „Бесіда, названа двоє…“, — яке любить мудрувати лиш про гаманці, мішки і валізи, — це справжній верблюд, що любить пити каламутну воду і через в’юки не може пролізти крізь тісні двері в границі вічності» (І, 279).

Таємниця людського серця вабила Сковороду протягом усього життя. Він переконаний, що немає на світі нічого настільки ж безмежного, загадкового, незбагненного, і тому називає серце «безоднею». Немає для людини мети більш гідної та вдячної, ніж прагнути розгадки таємниці власного серця, жадати його пізнання. Нехай зневажають серце, нехай не вірять у нього, сміються з нього ті, хто судить про життя з позицій «шлункової й черевної філософії» (II, 113). Устами героя притчі «Вдячний Еродій» Сковорода відповідає їм: «Серце, як цар, що живе в убогій хатині і в ризі. Кожен його зневажає. А кому явилася велич його, той падає ниць, низько йому вклоняється і, скільки можна, забувши все, насолоджується з його лиця й бесіди» (II, 118).

Сквородинівська метафора «безодні серця» (та її філософські кореляти — «внутрішня людина», «мікрокосм») як означення одного з первнів символіко-антропоцентричного світовідчування і вчення Сковороди криє в собі важливий інспіраційний потенціал з погляду історично-літературної перспективи. Саме від кордоцентризму Сковороди[202] в українській, також почасти в російській літературній, етично-філософській свідомості бере початок лінія тлумачення серця як людської «чільності». Про Гоголя стосовно теми серця — у зіставленні зі Сковородою — ішлося вище. Тепер зостановімося, бодай коротко, під тим самим оглядом на деяких аспектах етики Достоєвського.

…«Що ти хочеш сказати словом знати? — питає шістнадцятилітній Достоєвський у листі до брата Михаїла. — Пізнати природу, душу, Бога, любов… Це пізнається серцем, а не розумом»[203].

Майбутній письменник захоплений ідеями російських шеллінгіанців, як багато хто на ту пору в Росії. З часом це минеться, однак думка про чільність «серця», про його перевагу над «розумом» залишиться близькою свідомості й світовідчуттю Достоєвського до кінця його життя, вона лише поглиблюватиметься, розкриватимуться нові її грані. «Ідеї змінюються, серце залишається одне»[204], — пише він до А. Майкова майже через двадцять літ, і яких літ — пережито смертний вирок, ешафот, «мертвий дім» каторги… Ще через два десятиліття, вже автором «Записок з Мертвого дому», «Злочину й кари», «Бісів», він записує в одному з робочих зошитів до «Щоденника письменника»: «Пробити серце. Ось глибоке міркування: бо що таке „пробити серце“? Прищепити моральність, жагу моральності. Розумом же ні до чого не дійдеш»[205].

Російський дослідник Борис Бурсов, «читаючи гімни Достоєвського людському серцю»[206], доречно згадав (чи не перший) Сковороду. Адже в обох мисленників саме «серце» — у місткому, багатозмістовному сенсі цього поняття — виступає як провідне начало, як осердя людської сутності, своєрідний «індикатор» моральності.

Зрозуміла річ, очевидні й відмінності. Вони закорінені й у несхожості особистих доль, рис характерів, і ще більше в особливостях традицій, конкретних історичних умов, які владно диктують ті або ті акценти. Сковорода зосереджує свою увагу переважно на чисто етичному, духовному аспекті, головним джерелом розмислів про людське серце для нього завжди залишається Святе Письмо. На запитання — чого вчить Біблія, він без вагань відповідає: «Про людське серце». Й пояснює: «Поварські ваші книги вчать, як задовольнити шлунок: собачі — як звірів душити; модні — як чепуритися. Біблія вчить, як облагородити людське серце» (II, 408). Визначальними етичними критеріями для Сковороди є принципи християнської моралі. Іноді він заторкує соціальний бік проблеми, та все ж, навіть гнівно засуджуючи серця, жадібні до золота, він погрожує їм найперше втратою надії на вічне спасіння.

Інакше в Достоєвського. Він так само цілковито переконаний в універсальності етичного вчення Христа, яке вважає найвищим досягненням людського духу, однак при цьому моральний аспект у нього, зазвичай, настільки тісно й нерозривно злито зі соціальним, що виокремити який-небудь з них, розділити одне з одним можна лише з великою мірою умовності, неуникно порушуючи органічну єдність. Ба більше, тему серця в Достоєвського ідеологізовано, вона-бо безпосередньо пов’язана з тим, що найбільше займало й хвилювало письменника, — з пошуком конкретних шляхів перетворення життя і вдосконалення людини.

Прийшов Достоєвський до цього не зразу. В ранній повісті «Хазяйка» образ «слабкого серця» подано ще в суто романтичному ключі. Перед читачем розгортається своєрідна «гофманіада», перенесена на російський ґрунт: тут і зловісна постать чаклуна, купця-старообрядця Муріна, який володіє таємничою силою впливу на душі людей; і пригнічена його магнетичною владою Катерина (саме її названо в повісті «слабким серцем»); і герой-мрійник («гаряче серце»), котрий даремно намагається врятувати Катерину, покінчити з «тиранией над бедным беззащитным созданием»… В. Бєлінський у своєму гостро неґативному відзиві про повість писав, що «автор хотів примирити Марлінського з Гофманом…»