Читати книгу - "Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю"

мистецькій галереї «Six Gallery», в будівлі колишньої автомайстерні, щоб почитати свої вірші. Вірш Ґінзберґа «Лемент», що відкривав вечір, став класикою: «Я бачив як кращі уми мого покоління, оскаженілі, голодні, заплакані й голі...»

Серед глядачів був Ферлінгетті з «City Lights», який наступного дня запропонував Ґінзберґові опублікувати його вірші. У 1956 р. тексти Ґінзберґа були опубліковані під назвою «Лемент та інші вірші». Одразу після публікації збірка була заборонена. Її визнали скандальною через грубу, непристойну і жорстоку мову. Керівника «City Lights» Шига Мурао кинули за ґрати. Через що? Мурао продавав книжку клієнтам «City Lights».

ІКнигарня «City Lights Books» вперше у США почала продавати тільки книжки у м’якій обкладинці. У продажу тут була величезна кількість книжок за невисоку ціну: науково-популярних, брошур, нової прози, перекладної літератури. У «City Lights» вперше з’явилися вірші Аллена Ґінзберґа. Книгарня стала місцем зустрічі представників біт-покоління. Фото: NITO / SHUTTERSTOCK

Проголошення анафеми книжці Ґінзберґа викликало такий самий сильний резонанс, як і його вірші. Збірка започаткувала бурхливі дебати про свободу слова і право висловлювати нестандартні погляди на загальноприйняті цінності. Захисники Ґінзберґа та «City Lights» звернулися до першої поправки Конституції США, яка забороняє Конгресові США прийняття законів, що обмежують свободу слова, свободу друку або право на мирні зібрання.

Суддя Клейтон Р. Хорн несподівано для громадськості виніс рішення, згідно з яким книжка «Лемент» не вважалася непристойною. Він підкреслив, що навряд чи можна взагалі говорити про свободу висловлення, якщо все зводити до банальних і нешкідливих евфемізмів.

Рішення Хорна уможливило публікацію інших сумнівних чи заборонених книжок, серед яких були «Коханець леді Чаттерлей» Д.Г. Лоуренса і «Тропік Рака» Генрі Міллера. Десь за два роки було продано понад двадцять тисяч примірників книжки «Лемент», що для збірки віршів надзвичайно багато. Книжка «Лемент» належить до класики світової поезії, і на сьогоднішній день тільки в США продано мільйон примірників. Завдяки «Лементу» видавництво «City Lights» набуло славнозвісності, а Ґінзберґ став його найвідомішим автором. Незважаючи на неабияку популярність, Ґінзберґ продов­жував публікувати свої твори у видавництві «City Lights» протягом всієї своєї кар’єри. У 2011 р. влада Сан-Франциско офіційно назвала книгарню «City Lights» історичною пам’яткою, тим самим підтвердивши, що вона сприяла розвиткові літератури і взагалі культури в Сан-Франциско і Сполучених Штатах Америки.

У Фінляндії вірш Ґінзберґа було вперше прочитано 30 вересня 1969 р. у перекладі Ансельма Голло в ефірі радіо YLE під джазовий акомпанемент Генріка Отто Доннера. Депутат парламенту Арне Бернер зібрав підписи 82 депутатів і подав запит щодо причин трансляції вірша на радіо до міністра транспорту і зв’язку. Бернер був представником ліберальної народної партії і відповідно до своїх ідеалів, навпаки, повинен був захищати свободу слова. Згідно з твердженням міністра транспорту Пааво Айтіо, «програма не відповідала вимогам, які висувалися щодо мовлення громадських телерадіокомпаній». Керівник театрального відділу Пекка Лоунела отримав од керівництва Національної телерадіомовної компанії сувору догану за випуск програми в ефір.

Джек Керуак слухав вірші Ґінзберґа, Гері Снайдера і Філіпа Вейлена у «Six Gallery» і описав цю подію у своєму творі «Бродяги Дхарми» (1958). Найвідоміший твір Керуака «У дорозі» був опублікований роком раніше. У обох згадуваних книжках було зображене життя за межами нормального суспільства та ідеалізувалася східна філософія. Керуак був схильний до самоіронії. Так, у книжці «Бродяги Дхарми» він назвав себе «дзенським безумцем».

«У дзенських безумців було все гаразд. Люди в білих халатах перебували задалеко, щоб почути нас. Але все має власну мудрість, яку зрозумієте, якщо вийдете якось увечері на прогулянку вулицями передмістя і побачите численні будинки по обидва боки вулиці. У кожній вітальні видніється золотаве світло і невеликий синій квадрат телевізора, кожна жива родина витріщається на одну і ту ж програму. Ніхто не розмовляє, у дворах — тиша, лише собаки тявкають, помітивши перехожого, що йде пішки, а не їде. Ви зрозумієте, що я маю на увазі, коли почне здаватися, що невдовзі всі думатимуть однаково, коли буддійські психи розсиплються на попіл зі сміхом на вустах».

Керуак і його приятелі не мали чіткої ідеології, це було радше певне ставлення, описуючи яке Керуак використав поняття «біт-покоління».

Журналіст «San Francisco Chronicle» Херб Каен порівняв письменників біт-покоління з радянським супутником. Каен глузливо назвав їх «бітниками», що перебували на своїй власній орбіті та симпатизували комунізмові.

На подив Херба Каена, бітники не були всіма забутими читачами дивних віршів на вечірках у прокурених будинках, одягненими в чорні сорочки-поло та сонцезахисні окуляри. Письменники біт-покоління оновили американську літературу. Ними зацікавилися засоби масової інформації, про них навіть знімали фільми. Слово «бітник» перетворилося на стале поняття для опису зосередженого навколо книгарні «City Lights» прошарку молоді, що характеризувалася «асоціальною» поведінкою і неприйняттям традиційних культурних цінностей нації.

Письменники, художники і музиканти мандрували між Берклі і Сан-Франциско. Особливу увагу вони звертали на рівноправність — політичну, сексуальну чи етнічну. В університеті Берклі студенти почали бунтувати проти клятв вірності, що використовувалися повсюдно у США. Наприклад, подаючи заявку на роботу до університету, потрібно було заприсягтися, що ти не поділяєш антиамериканських чи комуністичних поглядів.

У травні 1960 р. директор ліберальної радіостанції Берклі Вільям Мандель потрапив під слідство, ініційоване організацією HUAC (House Un-American Activities Committee, Комісія з розслідування антиамериканської діяльності). Через те що відкрито критикував параноїдальний страх комунізму, він потрапив на допит до муніципалітету Сан-Франциско разом з іншими викладачами і студентами Берклі. Сотні студентів зібралися перед будівлею муніципалітету на знак протесту.

П’ять років потому, як Ґінзберґ опублікував свій епатажний вірш, боротьба за свободу слова та права людини набула