Читати книгу - "Гаррі Поттер і в'язень Азкабану"

Діставшись до халупи, вони постукали. Їм відповіли не зразу. Нарешті з дверей визирнув блідий і тремтячий Геґрід.

— Це ми, — прошепотів Гаррі. — Ми під плащем-невидимкою. Впусти нас, і ми його скинемо.

— Вам не вільно було приходити! — прошипів Геґрід, відступаючи набік.

Вони зайшли. Геґрід швидко зачинив двері, і Гаррі скинув плаща. Геґрід не плакав і не кидався їм на шиї. Він мав вигляд розгубленої людини, яка не розуміє, де вона і що вона. Дивитися на його безпомічність було стократ нестерпніше, ніж на сльози.

— Може, чайочку? — запропонував він і потягся за чайником. Його величезні руки дрібно тремтіли.

— Геґріде, а де... Бакбик? — запитала, вагаючись, Герміона.

— Я... я си... випустив його надвір, — відповів Геґрід, розливши на стіл молоко, яке він намагався налити в глечик. — Припнув його на гарбузовій грядці. Гадав 'єм, що він схоче ще поглянути на дерева і... і подихати свіжим повітрєм... перед тим, як...

Геґрідова рука так шалено затрусилася, що глечик з молоком вислизнув і розлетівся на друзки.

— Я приберу, Геґріде, — кинулася наводити лад Герміона.

— Там у шафці є ще один, — Геґрід опустився на стілець і витер рукавом чоло.

Гаррі глянув на Рона, а той невтішно зиркнув на нього.

— Невже ніхто нічого не може зробити! — обурено запитав Гаррі, сідаючи біля Геґріда. — Дамбл...

— Він пробував, — озвався Геґрід. — Він не має ніяких повноважень, аби скасувати їхній вирок. Він їм казав: з Бакбиком усьо файно, але вони там усі перелякані. .. ви ж знаєте Мелфоя... мабуть, погрожував їм... а той кат... вони з Мелфоєм старі друзяки... але всьо ніби буде в моменті... без мук... і я буду поряд...

Геґрід ковтнув слину. Він безтямно блукав поглядом по хатині, мовби шукаючи хоч якийсь промінчик надії.

— Дамблдор також прийде... щоб бути при тому.. Написав мені зранку. Каже, що хтів би бути... бути зі мною. Йой, яка то файна людина той Дамблдор...

Герміона, яка й досі шукала в Геґрідовій шафці глечик для молока, раптово схлипнула, але відразу перестала. Вона випросталася з глечиком у руці, ледве стримуючи сльози.

— Ми також залишимося з тобою, Геґріде, — почала вона, але Геґрід захитав своєю кудлатою головою.

— Ви мусити си вертати до замку. Я ж казав, що не хтів би, аби ви це виділи. Вам однак не можна тут бути... Гаррі, якщо Фадж із Дамблдором тебе застукають, ти будеш мати вели-и-кий клопіт.

Обличчям Герміони покотилися сльози. Щоб приховати їх від Геґріда, вона почала готувати чай. Узявши пляшку з молоком, щоб налити в глечик, вона раптом верескнула.

— Рон! Я... не може бути... це — Скеберс!!!

— Що-що?! — ошелешено витріщився на неї Рон. Герміона підняла глечик і перевернула його догори дном. З обуреним писком, чіпляючись за стінки глечика, на стіл вивалився Скеберс.

— Скеберс! — розгублено вимовив Рон. — Скеберс, ти що тут робиш? — Він схопив пацюка, що й далі пручався, і підняв його вгору. Скеберс виглядав жахливо: він був іще худіший, шерсть вилазила жмутами, залишаючи великі залисини. Він відчайдушно виривався з Ронових рук.

— Все нормально, Скеберс! — заспокоював його Рон. — Тут немає котів! Ніхто тебе не чіпає!

Геґрід раптом зірвався на ноги і прикипів очима до вікна. Його зазвичай червоне обличчя стало біле, мов пергамент.

— Уже йдуть...

Гаррі, Рон і Герміона зиркнули у вікно. Замковими сходами спускалося кілька чоловіків. Попереду йшов Албус Дамблдор, його срібляста борода поблискувала в промінні згасаючого сонця. Поруч дріботів Корнеліус Фадж. За ними — ветхий представник Комітету і кат Макнейр.

— Мусите йти, — сказав Геґрід, у якого, здавалося, тремтіла кожна клітинка тіла. — Не можна, щоб вони вас тут виділи... біжіть, швиденько...

Рон запхнув Скеберса в кишеню, а Герміона схопила плаща-невидимку.

— Я вас випущу на задні двері, — мовив Геґрід.

Вони вийшли за ним через двері, що вели на город. Гаррі відчував якусь нереальність подій, а особливо, коли побачив Бакбика, прив'язаного до дерева за гарбузовою грядкою. Бакбик, здавалося, відчував, що має щось статися. Він похитував з боку на бік своєю гостродзьобою головою і тривожно бив копитом землю.

— Всьо файно, Бікі, — тихенько заспокоїв Бакбика Геґрід. — Всьо файно... — Він повернувся до Гаррі, Рона й Герміони. — Ідіть... Біжіть...

Але вони не рухалися.

— Геґріде, ми не можемо...

— Ми розкажемо їм, як було насправді...

— Вони не посміють його вбити...

— Біжіть! — гаркнув Геґрід. — Мені ще тілько бракувало, щоб і ви втрафили в біду!

Вони не мали вибору. Герміона накинула плаща-невидимку на Гаррі й Рона. Біля хатини почулися голоси. Геґрід глянув на те місце, де вони щойно зникли.

— Швиденько біжіть... — здушено звелів він. — Не слухайте... — І пошкандибав до своєї хижі — у двері вже стукали.

Повільно, у якомусь страхітливому заціпенінні, Гаррі, Рон і Герміона нечутно обійшли Геґрідову хатину. Коли минули передні двері, ті з грюкотом зачинилися.

— Будь ласка, швидше, — прошепотіла Герміона. — Я цього не витримаю, я не переживу..

Вони стали підійматися галявиною до замку.

Сонце швидко сідало, небо ставало багряно-сірим, але на заході ще пломенів яскраво-червоний обрій. Рон раптом завмер на місці.

— Роне, будь ласка, — заблагала Герміона.

— Це Скеберс... він виривається...

Рон скорчився, намагаючись утримати Скеберса в кишені, але пацюк мовби ошалів. Він дико пищав, звивався, борсався і намагався вкусити Рона за руку.

— Скеберсе, це ж я! Ідіоте! Це я, Рон!

За їхніми спинами рипнули двері й залунали чоловічі голоси.

— Роне, ходімо, будь ласка, вони вже ось-ось... — видушила з себе Герміона.

— Добре... Скеберсе, ану тихо!

Вони рушили далі. Тільки б не чути тих голосів за спиною. Але Рон знову спинився.

— Я не можу його втримати... Скеберсе, заткнися, нас почують!..

Пацюк пищав несамовито, однак не аж так голосно, щоб заглушити звуки з городу Геґріда. Спочатку чулися нерозбірливі чоловічі голоси, тоді настала тиша, і раптом — несподівано — зі свистом розсікши повітря, гупнула сокира.

Герміона похитнулася.

— Вони його вбили! — ледь чутно видихнула вона. — Я п-просто не вірю... вони його вбили!

Розділ сімнадцятий

Кіт, пацюк і пес

Від шоку Гаррі потьмарилося в голові. Усі троє, приголомшені жахом, завмерли під плащем-невидимкою. Останні сонячні промені залишали криваві відблиски на помережаній довжелезними тінями галявині. А тоді до них долинуло нестямне