Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

і зрікається Богом показаного шляху. Тому на стадії, коли постала проблема виходу з російського імперського психологічного полону, необхідно було сформувати світогляд на основі монотеїзму й за межами імперського християнства, тобто світогляд, який би вирізнив й консолідував націю на модерному порубіжжі. Переважно соціальною, але не релігійною проблематикою національного світогляду займався І. Франко. Позначений активізованим кастраційним комплексом радикальний розрив молодого покоління з класиками і відсутність у модерного покоління об’єднувального світогляду, який би ввібрав у себе надбання архетипних українських письменників, обумовить «розмноження» української анархічної «банди братів-маргіналів», негативну результативність невротичної стадії, яку по-своєму виявляють різні історико-літературні факти.

В українському філогенезі проявився специфічний національний невроз, віддзеркалений в онтогенезі індивідуальними неврозами, причини яких допомагає пізнати психоаналіз. «Щоб ви краще зрозуміли неврози, — писав Фройд, — дуже важливо завжди пам’ятати про відносини між фіксацією та регресією»[634]. Регресія у психології суб’єкта, або повернення назад, поділяється на відступ до інцестних об’єктів (батька-матері), на яких в онтогенезі вже було спрямоване лібідо, а також відступ сексуальної організації на попередні стадії розвитку. Обидва вони закладають основи неврозів переносу, особливо характерні для них інцестні неврози послідовно проявляються на українському порубіжжі. Інша група неврозів, не менш важлива для тлумачення психопорубіжжя, належить до нарцистичних неврозів, що активізуються у зв’язку з едіповою боротьбою малопотужних молодих письменників-маргіналів («безсилих синів») проти потужніх класиків («батьків»).

У потужному витісненні об’єднувальної української монотеїстичної традиції особливо зацікавлена Російська імперія. Витіснення — це процес, завдяки якому психічний акт, який дозрів для усвідомлення, виштовхується у систему неусвідомленого, тобто який «вже на порозі завертає цензура»[635]. У цій ситуації регресія вбиратиме в себе і витіснення. Крім модерного відродження монотеїстичної традиції, наступний закономірний психічний акт у психоісторії української літератури мав означати синтез національного чоловічого Его і національного жіночого Его, тобто символічний акт єднання мужності й жіночості як шлях зміцнення позиції національного характеру на шляху до власної держави.

Регресію національного характеру «не можна вважати за чисто психічний процес»[636], тому психоісторія актуалізує необхідність поєднання соціального аналізу і психоаналізу в процесі становлення національного характеру, тобто марксизму з фройдизмом. Однак, як зауважила С. Павличко, у 20-х рр. в Україні шанс для розвитку марксофройдизму, який на Заході з’явився тільки в 60-х роках (Е. Фромм, Г. Маркузе), був утрачений»[637]. Але у нашому часі при написанні психоісторії української літератури не можна обійтися як без психоаналізу, так і без аналізу національно-соціального.

Механізм імперського чоловічого неврозу нав’язливих станів виявив потребу материнського об’єкта, що втрачався, а тому на рівні неусвідомлених сил лібідо поверталося на стадію садистсько-анальної організації, що вела за собою такі модерні прояви інфантилізації мужності, як актуалізація гомосексуальної психосемантики, з одного боку, та активізація «мускульної сили», садистського імпульсу, з іншого. Літературний футуризм, що проявить стан імперського суб’єкта, став головним ідеологічним натхненником Першої світової війни.

Аналізуючи чоловічий ерос у ситуації неврозу нав’язливих станів, З. Фройд пише: «Порив до кохання мусить тоді маскуватися під садистський порив. Нав’язлива ідея «Я хочу тебе вбити» означає, по суті, — коли звільнити її від певних, аж ніяких невипадкових, неминучих нашарувань — не що інше як: «Я хочу натішитися тобою в коханні»[638]. У ситуації українського порубіжжя імперський суб’єкт на рівні неусвідомлених сил схилятиме національний в бік перверсивного мазохіста, тобто повернення лібідо до інцестних об’єктів (батька-матері) і спрямування на них садистського пориву, що у синтезі означатиме: «Ти хочеш вбити свого поганого батька або свою погану матір». У механізмі нав’язливого неврозу, як відзначає Фройд, велику роль відіграє витіснення традиції, тобто зовнішній, соціальний фактор, яким в українській колоніальній ситуації буде російсько-імперський фактор. Адже регресія лібідо без витіснення традиції ніколи б не породила неврозу, а привела б до збочення, якому не має місце в українській літературі минулого порубіжжя. З погляду психоаналізу, «витіснення — найпритаманніша ознака неврозів, воно їх найкраще характеризує»[639]. Тобто у характері народу, що відповідає провідному національному психотипу, невроз починається тоді, коли націю позбавляють можливості задовольняти лібідо власним генетичним шляхом, отже, коли існує… «відмова», а невротичні симптоми постають як замінник задоволення, в якому відмовлено. Адже лібідо у високому сенсі — це життєва (любовна) енергія, природним джерелом якої є вроджена сексуальна конституція. Однак на порубіжжі будуть активізовані смертоносні сексуальні імпульси. Тому активізована імперська психополітика наприкінці XIX–XX ст., підсилюючи загальноєвропейський невроз або невротичну епоху порубіжжя, що розгортається, зокрема, як пік сексуальної революції, буде дезорієтовувати українську людину, недосформовану у власній релігійній традиції.

«Відмова, — писав Фройд, — вкрай рідко буває всебічна і абсолютна; щоб стати патогенною, вона мусить унеможливлювати саме той спосіб задоволення, якого лише й вимагає та або інша особа, той єдиний спосіб, на який вона здатна»[640]. Йдеться про існування багатьох різних способів відмов, за яких національний характер терпітиме брак лібідозних задоволень і не стане невротичним. В онтогенезі, наприклад, вдова може прожити довгі літа без чоловіка, страждати від самотності, але не стати істеричкою. Адже сексуальні потяги, що взаємопов’язані між собою як «система наповнених рідиною сполучних посудин», наділені особливою пластикою, а тому легко можуть заступати одне одного, змінювати свій об’єкт, переміщатися, досягаючи бажаного лібідозного задоволення, що ослабляє патогенний вплив відмови. Одним із процесів, який захищає від неврозу, і має важливе значення для культури, Фройд вважав сублімацію, коли сексуальний потяг полишає первісну мету й обирає мету соціальну[641]. В українському характері соціально-національні цілі, як правило, беруть гору над вузькоегоїстичними сексуальними, в чому переконує, наприклад, психобіографія І. Нечуя-Левицького, який прожив самотнє, але творче життя задля української державності.

Але міра незадоволеного лібідо, яку спроможна нормально переносити типова «пересічна» людина, досить обмежена, оскільки вона має нижчу здатність до сублімації. Мала рухливість лібідо у народної (масової) людини приводить до того, що вона може отримати задоволення «від дуже нечисленної групи цілей та об’єктів»[642]. Передусім в обмеженому сімейному, родинному колі. Але, як свідчить класична українська література, в імперській структурі відбувалася тотальна руйнація національної сім’ї («Люборацькі» А. Свидницького, «Повія» Панаса Мирного, «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького та ін.). Згодом більшовицька влада руйнацію національної родини зробить основою своєї психополітики. У романі «Вершники» Ю. Яновський означить її сутність таким чином: «рід розпадається, а клас стоїть», тобто імперська психополітика органічній солідарності національного роду, що постає на релігійній традиції, протиставить штучну класову солідарність. Руйнація родини, сім’ї означатиме відмову природному лібідозному імпульсу, що провокуватиме невротичний стан так званої масової людини, як це сталося з Чіпкою в романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Перверсивна сутність російського імітаційного народництва штовхатиме масову людину до несвідомої революційної помсти.

Невроз непересічної національної людини,