Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

війська — і вчинили вони страшну масакру на Красному полі біля Хуста. Кілька сотень січовиків, а теж галицьких добровольців полягло, і як уже не збиткувалися мадяри над живими і мертвими! А більше тисячі перейшло на румунський бік, і ще не знати, чи не передадуть постолешники мадярам наших хлопців… Та вже втікають інтерновані вояки з румунських таборів, добираються до польського кордону — й може таке статися, думав Штефан, що хтось із тутешніх леґінів вернеться на Веснярку, звідки вони подалися місяць тому в Срібну землю воювати за окраєць України. А тут, у Чорногорі, — дим та й нитка, тут є де сховатися від польських шандарів.

Й не забарилися карпатські стрільці й галицькі добровольці: прийшло їх зо два десятки, обдертих і роззброєних, на Пилипову полонину — три брати Гулейчуки з Кривопілля, Микола Грабар із Зеленої — цих знав ватаг, і ще гурт незнайомих хлопців: привів їх хорунжий — красень Петро, у мазепинці й засмальцьованому стрілецькому мундирі, з топірцем у руці — закарпатець з Колочави.

Два дні відпочивали вони в гуртожитській кліті, що її поспіхом обладнав ватаг, сподіваючись пришельців; усі разом з хорунжим напевно походили з опришків, й подумав Штефан Мочерняк, що не мине йому плазом, якщо, не дай Боже, приплентається в полонину ґазда Пилип, який з давен-давна мав погані порахунки із збойниками.

То порадив Штефан хлопцям, щоб забиралися з Веснярки на Чорну гору, в ті недоступні недеї, де печер і довбушівських комор много — там перебудуть до осені, а далі як Бог дасть. Нині така непевність у світі — не знати, що й з Польщею станеться, бо он німці вже повоювали чехів і на тому не зупиняться: переможець, як той картяр, не припиняє гри після першої і другої, і третьої взятки… А від Чорної гори недалеко Зелена, там свої люди, якось допоможуть…

Послухався Штефана хорунжий Петро, з дякою взяв від ватага пістоль, на ведмедів призначений, бо ж зброю румуни забрали, залишили йому лише прадідівський келеп, й повів він недобитків на Чорну гору, в найпропасніші карпатські ізвори. Вислизнули втікачі в саму пору з Веснярки: налетіли в полонину польські шандарі, перетрусили колибу, гуртожиток і стаї, та жодних вояцьких слідів не знайшли й забралися — тільки й того, що якийсь заюшений злістю поліцай ждюхнув Штефана в груди кольбою, аж той на землю повалився, дякуючи проте в душі Богові, що на тому стало.

А на другий день після жандармської облави прибрів до стоїща Пилип Апостол, бо приснився йому сон, нібито з димом пішла його колиба і всі статки. То аж зів'яв з утіхи, дізнавшись, що все обійшлося миром, і запитав у Штефана:

«А ті приходили? Лиш не викручуйся, правду кажи!»

«Та були… Але вже їх нема».

«А куди пішли?»

«Та на Чорну гору, де їм ще сховатися?»

Довго сопів Пилип і смикав вуса, а потім сказав таке, чого ніяк не сподівався почути Штефан від фудульного ґазди:

«Най ся страчу… Якби, коли вже худобу виженуть на пашу, прийшов хтось із них зголоджений, то дай йому якийсь там гарнець бриндзи. З мого паю… Як-не-як, а за Україну воювали».

Минуло Зміїне свято — рівнодення, й десь там, на долах, вже прокололося із землі лічниче зело, а гори почали молодитися на весну: набухало ялинове гілля м'яким жовтуватим чатинням, зачервоніли гілки свиду, підвів свої кучері до неба чорний заросляк, царинки замаїлися синіми бриндушами й заталаніли на схилах підсніжники, опустивши долі в тузі за зимою білі дзвіночки.

Й Дмитрика поманили до себе пропахлі свіжою живицею бори, якими понижче заросляка оперезалася Попова гора, немов березівська молодиця темнотканою опинкою на Великдень, й хлопчина рахував дні, а то й години, що зосталися до неділі, коли неньо одягне новий вибиваний кептар, крисаню з павою й ходитиме повагом довкола стоїща, вдивляючись у закарпатську синяву, аж поки вона не почне виїдати очі — чи не уздрить когось, хто нипає рагашами, прокрадаючись на польський бік. Й наслуховуватиме ватаг хоча б тихого тріскоту сухого галуззя в низовинах, зарослих лісом, — немов на чатах пантруватиме Штефан недільні гори. А для Дмитрика настане воля, і неньо й слова не скаже, коли хлопчик покотиться царинками, немов клубочок, аж поки заховається в густому борі, звідки цілий тиждень озивався до нього Полісун, запрошуючи до забави. Свисне, гукне Дмитрик, а лісовий бешкетник відізветься, й розкотиться відлуння увсібіч, а ти вгадай, у якому дуплі він засів. Проте хлопець чуйно наслуховувати буде, щоб таки добратися до нього й уздріти волохатого й збитошного Полісуна… Але як непричком перейде дорогу рогатий Чугайстер і заграє на сопілці, то Дмитрик умить забуде про Полісуна, пуститься з Чугайстром у танець і доконче перетанцює його, щоб утвердитись у своїй молодій силі; а вже як Стрибог нашле на нього своїх онуків — аби лишень не Шарґуна і не Смерча, а Буревія, Вихора чи Крутія — ото буде диво, коли застугонить, зашумить, заклекоче весь бір, і той величавий лісовий хорал дійме невимовною втіхою хлоп'ячу душу, аж та втіха, диви, й бризне сльозами з віч.

І так мине свята неділя в забавах з душами пущі, й Дмитрик за цілий день таки встигне побачити волохатого Полісуна в дуплі столітньої смереки, а той умить сховається в глибоку розколину, перед тим лукаво підморгнувши до хлопця, і вволю натанцюється Дмитрик з Чугайстром на круглій галявині й покине його, змореного, щоб віддихувався після гульби, й нарешті зіпреться спиною на невидимі крила Буревія, які винесуть його на просіку, що перетинає бір аж до Прелук, — там стоїть таємнича колиба, про яку знає тільки Дмитрик: він нечутно підкрадеться до неї й прудко вскочить досередини, щоб застати там нявку, найкращу лісову дівицю, яка не встигне сполошитися й утекти в нетрі…

Й уже він зупинився біля тієї колиби, тихо прогорнув пересохле гілля, що нависло над входом, увірвався й сторопів з дива: жива нявка лежить на торішньому сіні, в неї перелякані очі й уста розтулені до крику, а видобути з себе голосу не може; нявка схоплюється, сидячи відсувається вглиб колиби й заслоняється руками перед напасником, за якого узяла Дмитрика, а сама неймовірно вродлива, таких у справжньому світі не буває… Дмитрик набирається нечуваної відваги, хапає її за руку, виводить з колиби і не йме віри, що насправді знайшов живу нявку; вона слухняно йде за ним, а він при світлі придивляється й сліпне від її вроди.

Хто ти така?; я голодна; то