Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

в долах під саме небо й звістують весну, — Дмитрик з неньом та ще із спузарем Іваном, який має розпалити вічний вогонь, вже пораються зранку до вечора на стоїщі, лагодять загорожі, шалюють ліщиновим пруттям та глиною стіни колиби, в яких від зимової течі та хуртовин поробилися шпари, направляють перегородки в стаях, щоб відділити майбутніх ярок від овечої турми, заопатрюють покрівлю на дахах, щоб не текло, як упадуть літні плови, й запасаються дровами, сухим ріщам та хмизом для ватри, котра не сміє погаснути аж до тієї пори, коли налетять на полонину перші зимові шарґи.

А небо над Чорногорою низьке; як тільки западе ніч і затремтить від невловимих звуків неосяжного простору, немов середня струна на басі, а потічки звучно задзвенять, як ті струни під пальчатками на цимбалах, коли вряди-годи нічну пітьму розірве зловісний регіт пугача, від якого серце в грудях мліє, а небо, поцвяховане зірками, загляне в димарний отвір у даху колиби, тоді змерзлий, мов цуцик, Дмитрусь висуне з-під накинутого на плечі сардака руку й намагатиметься діткнутися пальцями до небесних каганців, щоб хоч трохи зігрітися…

І бачить Дмитрик крізь дрімоту, як із західних пропастей Чорногори, із Срібної землі, крадеться син Чорнобога й Мари — пекельний ватажок Пекун, — тривожна була тоді провесінь і тривожною була мова ватага Штефана, який водно говорив про війну, що може накотитися з Хуста — нечутно крадеться до Веснярки лютий Пекун, який хоче погасити вічне вогнище в колибі, і та вкрита зітлілим кожухом купина — спузар Іван — деколи поворушиться й крізь прошивку в кожусі дмухне на поліна, по яких бігають і тут же згасають іскринки; від подиху спузаря вони спалахують чадними пломінцями й зелено мерехтять… А коли проколювався світанок, бачив Дмитрик, як із заросляка, що обступив звідусіль колибу і стаї, виповзають гадюки, яких він не боїться, бо знає, що їм призначено навчати його мови квітів, трав і вміння знаходити в день весняного рівнодення, на Зміїне свято, цілющі рослини.

Так ночами й досвітками, бо вдень не мав часу, навчався Дмитрик розуміти потаємне життя гір і себе самого в тому житті, й знав він уже: он та ропуха, що виповзла, зачувши теплінь, з підземного царства, була, можливо, взимку звичайною жінкою, яка під весну перемінилася у відьму, й добирається тепер до стаї, щоб знайти в ній скритне місце, звідки зручно буде вилізати вночі й висмоктувати молоко в корів, — а вбивати її заказано, треба заворожити, і це може вчинити тільки ватаг… А ось їжак, наймудріший із тварин, уже прокинувся і, чмихаючи, залазить у люфт під колибу, де виїдатиме жуків, тарганів і всіляку гадь, яка шкодить чабанам — гризе, докучає і загрожує болістю; і вже пробує простору легкокрилий кажан: кружляє над головою, вибираючи мент, щоб вчепитися за волосся, проникнути до черепа й випити мозок…

А під самою небесною банею, осяяний першими променями сонця, ширяє беркут, що народився зі сльози Божого всевидячого ока, й пильно стежить за молодими відьмами, які, прокидаючись зі сну у своїх домівках, виганяють душу з тіла на відьомські герці й наготовляються варити чарівне зілля для приманки любасів, спивати веселки й роси, щоб набратися сили для вальпургієвої ночі під перший день мая, коли вони злетяться на Лису гору й зупинять весну. Заскиглить беркут у належну пору й поверне душу відьми в сонне тіло.

Прокинувшись урешті від сновидінь, стане Дмитрик на коліна й прошепоче вранішню молитву, якої навчив його неньо: «Добрий день тобі, сонечко ясне, освіти мене перед усім миром добротою, красою, любощами й милосердям!»

Так минав час на полонині до половини марта — дні в роботі, а ночі в мареннях — і ті дивовижні чари й батькова наука на господарці мали тривати до Святого Юрія, коли на верхи вийде товар і для ворожби не залишиться ні крихти часу, — й так мали минути перші два весняні місяці. Та враз у половині марта сталося те, що, незрозуміло для Дмитрика, пророкував неньо.

Одного березневого досвітку з боку Хуста вдарилося в західний схил Чорногорського хребта, немов хто шутром жбурнув, кулеметне торохтіння, й продірявили світанкову тишу постріли з карабінів.

То почалася війна, й ватаг Штефан Мочерняк звелів Дмитрикові й спузареві Іванові класти дошки на дилини в гуртожитній кліті, чей можуть леда день прийти сюди вигнані із Срібної землі закарпатські вояки — уцілілі й поранені, й доведеться Штефанові виймати із сховку пістолі, призначені для ведмедів, щоб оборонятися перед шандарами — угорськими й польськими, бо може й таке статися, що вийдуть вони до вогенного пограниччя.

Війна в Срібній землі як раптово спалахнула, так і стихла; ще впродовж двох днів чутно було короткі перестріли, а далі стало глухо в горах, і той спокій для Штефана, та й для Дмитрика — бо що неньові, то і йому — був украй тривожний, і почували вони себе так, ніби опинилися в густій мряці, що німо запала на верхи й доли сизою непрогляддю, в якій немає ні напрямку, ні висоти.

Тільки спузар Іван непорушно чапів купиною над ватрищем, і нічого, крім вогню, що ледве тлів і випростовував стовпик диму до отвору в даху, його не обходило; той Іван гейби не мав обличчя, а тільки сіру машкару, з якої прозирали більматі очі, і впевнювався з кожним днем ватаг, що то не парубок з Теребіжа приплівся до нього на службу, а болотний арідник приповз до колиби, й не знає він людської мови, бо ніхто від нього ще й слова не почув; а коли спузар засинав біля ватри, Штефан деколи пильно приглядався, чи не визирають з його порваних постолів чорні копитця, й не раз хотілося йому стягнути кучму з голови спузаря й намацати пальцями в завошивленому волоссі тупі ріжки, та не робив цього, добре знаючи, що навіть якби й був Іван арідником, то ментрожити його не варто, бо чортівське плем'я помагає в господарстві, аби тільки його чимось не роз'юшити…

Повзли дні в липучій тиші, а Штефан усе поглядав на захід, очікуючи, що хтось із кривопільських Гулейчуків, бистреньких Баб'яків, ілинецьких Петришиних та зеленчуцьких Шумеїв, які напровесні подалися воювати на Закарпаття, таки переступить колишню чеську границю, до якої — подейкували чабани, котрі, минаючи Веснярку, добиралися до своїх полонин, — підходять мадярські пограничники, щоб встановити з поляками спільний кордон. Бо прем'єр Карпатської України Волошин і командант Климпуш покинули Хуст й опинилися в Празі, а на карпатських січовиків пішло сорок тисяч мадярського