Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Розділ XXIX

Чекати мені довелося майже годину. Невпинно озираючись або виходячи з екіпажу на тротуар, я ловив себе на одній-єдиній нав’язливій думці: «Її ще немає». Очікування втомило мене більше, ніж будь-що інше в цій похмурій історії. Нарешті я побачив Біче. Вона хутко йшла і, помітивши мене, радо кивнула. Я допоміг їй сісти і запитав, чи хоче Біче їхати додому сама.

— І так, і ні; хоча я втомлена, але дорогою ми поговоримо. Я вас не запрошую тепер, тому що дуже втомилася.

Вона була бліда і мала досаду в серці. Минуло кілька хвилин мовчазної їзди, поки Біче заговорила про Ґеза.

— Він замкнув двері. Відбулася сцена, яку я постараюся забути. Я не злякалася, але була така зла, що сама могла б убити його, якби мала зброю. Він обхопив мене і, здається, намагався поцілувати. Коли я вирвалася і підбігла до вікна, я побачила, як можу визволитися від нього. Під вікном проходили сходи, і я зістрибнула на площадку. Як добре, що ви теж прийшли туди!

— На жаль, я не міг нічим вам допомогти!

— Досить, що ви там були. До того ж ви намагались якщо не звинуватити себе, то збудити підозру. Я вам дуже вдячна, Гарвею. Увечері ви прийдете до нас? Наразі я призначу, коли зустрітися. Пропоную о сьомій. Я хочу вас бачити і говорити з вами. Що ви скажете про корабель?

— «Та, що біжить по хвилях», — відказав я, — навряд чи може бути передана вам найближчим часом, адже, ймовірно, відбудеться допит решти команди, Сінкрайта, і судно не випустять з порту, поки права Сеніелів не встановить портовий суд, а для цього доведеться зв’язатися з Брауном.

— Я не розумію, — сказала Біче, задумавшись, — як виникло таке грізне і брудне протиріччя. З любов’ю був побудований цей корабель. Він виник із уваги і турботи. Він був чистий. Навряд чи можна буде забути про його падіння, про ті пригоди, що сталися на ньому і закінчилися загибеллю трьох людей: Ґеза, Бутлера і Сінкрайта, якого, звичайно, заарештують.

— Ви були дуже перелякані?

— Ні. Але важко бачити мертву людину, яка лише кілька хвилин тому говорила як у маренні і, ймовірно, щиро. Ми майже приїхали, бо ж за цим поворотом, ліворуч, той будинок, де я мешкаю.

Я зупинив екіпаж біля старих кам’яних воріт з фасадом всередині двору і попрощався. Дівчина хутко рушила вглиб; я дивився їй услід. Вона обернулась і, зупинившись, пильно подивилася на мене здалеку, але без посмішки. Потім, зробивши непевний втомлений рух, зникла серед дерев, і я поїхав до готелю.

Була вже друга година. Мене зустрів Кук, який нині при денному світлі мав млявий вигляд. Колір його обличчя значно поступався рожевому сяйву минулої ночі. Він був або заклопотаний, або незадоволений з невідомої причини. Кук повідомив, що привезли мої речі. Справді, вони лежали тут, як і належало, з листом, засунутим у щілину валізи. Я розпечатав конверт, який виявився запискою від Дезі. Дівчина сповіщала, що «Нирок» вирушає назад післязавтра, що вона сподівається попрощатися зі мною, дякує за книги і просить ще раз вибачити за вчорашню витівку. «Але це було смішно, — стояло в кінці. — Ви, значить, бачили ще одну таку саму сукню, як у мене. Я хотіла бути скромною, але не можу. Надто вже я цікава. Мені треба вам дуже багато сказати».

Хай я і був сповнений Біче, моє ставлення до неї оповив дим тривоги і морального лиха, пережитого сьогодні, розігнати яке міг тільки подальший нормальний перебіг життя, а тому ця мила і проста записка Дезі була як її посмішка. Я немов почув ще раз гучний, гарячий голос, вираз якого змінюється при кожному перепаді настрою. Я вирішив податися на «Нирок» завтра вранці. Тим часом стан Кука почав мене турбувати, оскільки він похмуро мовчав і гриз нігті — звичка, яку ненавиджу. Зустрівшись очима, ми довгенько оглядали один одного, поки Кук, нарешті, не вийшов із тяжкого моменту глибоким зітханням і короткою згадкою про чорта. Співчуваючи, я отримав відповідь, що у нього напад неврастенії.

— Як я вам представився — це все вірно, — говорив Кук, нервово розламуючи сірникову коробку, — тобто що я пліткар, пліткар затятий, за покликанням, нарешті за естетичною схильністю. Проте я також неврастенік. За сніданком ішлося про горіхи. В однієї людини хробак погубив урожай. А якби це трапилося зі мною? Мої сади! Мої чудові горіхи! Не можу уявити в білому серці горіха хробака, який несе пил, гіркоту, порожнечу. Мені стало сумно, і я маю вирушити додому, щоб подивитися, чи все гаразд з моїми горіхами. Мені не дає спокою думка, що їх, можливо, точать хробаки.

Я висловив сподівання, що це пройде у нього до вечора, коли серед юрби, музики, вигадок і квітів загримить карнавальне свято, але Кук поставився до цього філософічно.

— Я дивлюся похмуро, — сказав він, крокуючи по кімнаті, засунувши руки за спину і дивлячись в підлогу. — В моїй уяві постає така картина. У мороці розташовані яскраво освітлені кола, а між ними — чорна тінь. На світло з тіні мчать веселі простаки. Ці кола — пастки. Там розставлені стільці, запалені лампи, грає музика і купа гарненьких жінок. Млосний вальс увічливо просить вас обійняти гнучку талію. Талія за талією, рука за рукою наповнюють коло звучним і п’янким вихором. Вогняні написи спалахують під ногами танцюючих, вони свідчать: «Кохання назавжди!» — «Ти чоловік, я жінка!» — «Кохаю і страждаю, і вірю в неможливе щастя!» — «Життя таке гарне!» — «Поринемо у веселощі, а завтра — рука в руку, до смерті, разом з тобою!» Поки це відбувається, в тіні ледве можна розрізнити силуети тих таки простаків, тобто їхні двійники. Спливло, скажімо, десять років. Я чую там позіхання і лайки, могильну плиту буднів, докори і свару, таємні ниці розрахунки, клопоти про дітей, які дриґають, валяючись на підлозі, ногами, марно протестуючи проти такої долі, яку передчувають вони, спостерігаючи кислу помисливість батьків, які обожнювали колись одне одного. Дружина думає про інше, — допіру він пройшов повз вікно. «Колись я був вільний, — думає чоловік, — і я дуже любив танцювати вальс…» — До речі, — кинув Кук, дещо відходячи і втягуючи повітря ніздрями, як собака, що опинилася на болоті, — ви не чули нічого про Флору Сальє? Маленька актриса, яка приїхала із Сан-Ріоля? О, я