Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Бачачи, що Кук і справді пліткар, я ухилився від вислуховування подробиць цієї історії просто тим, що взяв капелюх і вийшов, пославшись на невідкладні справи, але він, вийшовши зі мною в коридор, кричав услід зміцнілим голосом:

— Коли повернетеся, я розповім! Тут є ще одна історія, яка… Бажаю успіху!

Я пішов під враженням його гучного свисту, який виражав остаточне зникнення неврастенії. Моєю метою було побачити Дезі, не відкладаючи це на завтра, але, зізнаюсь, я пішов тепер тільки тому, що не хотів і не міг після ранкової картини в портовому готелі слухати базікання Кука.

Розділ XXX

Вийшовши, я засів у ресторані, з вікон якого видно було понад дахами лінію моря. Мені подали їжу та вино. Я належу до числа людей, які відрізняються хорошою пам’яттю відчуттів, і, думаючи про Дезі, я пам’ятав покаянне збентеження, — вчора, коли так розгублено відпустив її, засмучену невдачею своєї витівки. Бува не зачепив я чим-небудь цю ласкаву, милу дівчину? Мені було гірко побоюватися, що вона, мабуть, думала про мене більше, ніж варто в її і моєму становищі. Поснідавши, я розшукав «Нирок», який стояв, як зазначила Дезі в записці, неподалік від будівлі митниці, кормою до берега, в довгій низці таких само невеликих шхун, які вишукувались борт до борту.

Побачивши Больта, який фарбував кухню, сидячи на її даху, я запитав його, чи є хто-небудь удома.

— Одна Дезі, — сказав матрос. — Проктор і Тоббоган вирушили у вашій справі, їх покликала поліція. Пішли й інші з ними. Я вже все знаю, — докинув він. — Чудова пригода! Принаймні, ви позбавлені клопоту. Вона внизу.

Я зійшов по трапу углиб судна. Тут було четверо дверей, не знаючи, в які його постукати, я зупинився.

— Це ви, Больте? — почувся голос дівчини. — Хто там, заходьте! — сказала вона, помовчавши.

Я постукав на голос; каюта була розташована проти трапа, і я в ній не був жодного разу.

— Не замкнено! — вигукнула дівчина. Я увійшов, опинився в маленькому просторі, де праворуч стояло завішене простирадлом ліжко. Дезі сиділа між ліжком і столиком. Вона була одягнена й охайно зачесана, в тій же таки серпанковій сукні, як учора, і, глянувши на мене, почервоніла як калина. Я побачив дещо іншу Дезі: вона не сміялася, не підскочила рвучко, погляд її був привітний і замкнутий. На столику лежала розгорнута книжка.

— Я знала, що ви прийдете, — сказала дівчина. — Ось ми і їдемо завтра. Сьогодні вранці розвантажилися так рано, що я не виспалась, а вчора пізно заснула. Ви теж стомлені, вигляд у вас не блискучий. Ви бачили вбитого капітана?

Сівши, я розповів їй, як я і вбивця увійшли разом, але нічого не згадав про Біче. Вона слухала мовчки, підкидаючи пальцем сторінку відкритої книги.

— Вам було страшно? — сказала Дезі, коли я скінчив розповідати. — Я уявляю, — який жах!

— Це ще таке свіже, — відповів я, мимоволі посміхнувшись, оскільки зауважив жовту сукню з коричневими торочками, яка висіла в кутку, — що мені важко сказати про своє відчуття. Але жах… це був зовнішній жах. Справжнього жаху, я думаю, не було.

— Чому, чому ви посміхнулися?! — вигукнула Дезі, зауваживши, що я подивився на сукню. — Ви згадали? О, як ви були вражені! Я пообіцяла, що ніколи більше не жартуватиму так. Я просто дурна. Сподіваюся, ви пробачили мене?

— Хіба можна на вас сердитися, — відказав я щиро. — Ні, я не сердився. Я сам відчував провину, хоча важко сказати чому. Але ви розумієте.

— Я розумію, — сказала дівчина, — і я завжди знала, що у вас добра вдача. Але варто розповісти. Ось, слухайте.

Вона закрила обличчя руками і сиділа так, схиливши голову, причому я помітив, що вона, розвівши пальці, виглядає через них із замисленою, невеселою увагою. Віднявши руки від обличчя, на якому заграла її неповторна посмішка, Дезі повідала про свої пригоди. Виявилося, що Тоббоган пристав до натовпу гравців, які оточували рулетку під повіткою, біля якоїсь стіни.

— Спершу, — говорила дівчина, причому її обличчя дуже виразно скаржилося, — він пообіцяв мені, що зробить всього три ставки, і потім ми підемо куди-небудь, де танцюють; будемо веселитись і їсти, але, як йому пощастило, — йому здорово вчора пощастило, — він уже не міг зупинитися. Скінчилося тим, що я призначила йому півгодини, а він посадив мене за столик в сусідньому кафе, і я за випиту там склянку шоколаду вислухала стільки компліментів, що цей шоколад був для мене мукою з мук. Немилосердно залишати мене одну в такий вечір, — адже і мені хотілося повеселитися, еге ж? Я відсиділа півгодини, потім прийшла знову і спробувала відвести Тоббогана, але на нього було шкода дивитися. Він і далі вигравав. Він говорив так, що слід було просто махнути рукою. Я не могла чекати всю ніч. Нарешті кругом засміялись, і у нього почервоніли скроні. Це поганий знак. «Дезі, іди додому, — сказав він, поглядом благаючи мене. — Ти бачиш, як мені щастить. Це ж бо для тебе!» Тієї миті виникло в мене одне дуже чітке уявлення. У мене бувають такі уявлення, настільки живі, що я начебто дію і бачу, що видається. Я уявила, що йду сама-одна різними освітленими вулицями і десь зустрічаю вас. Я вирішила покарати Тоббогана і, згнітивши серце, стала відходити від того місця чимраз далі і далі, а коли я подумала, що, по суті, ніякого злочину з мого боку немає, вступило мені в голову тільки одне: «Швидше, швидше, швидше!» Рідко у мене буває така хоробрість… Я йшла і придивлялася, яку б мені купити маску. Побачивши крамничку з вивіскою і відчинені двері, я там дещо приміряла, але мені все було не по кишені, нарешті господиня подала цю сукню і сказала, що поступиться на ній. Таких було дві. Першу вже продали, — як ви самі, ймовірно, переконалися на кому-небудь іншому, — вставила Дезі. — Ні, я нічого не хочу знати! Мені просто не пощастило. Треба ж було так статися! Жах що таке, якщо розміркувати! Тоді я нічого, звичайно, не знала і була дуже задоволена. Там купила я і напівмаску, а цю сукню, яка зараз на мені, залишила в крамниці. Я кажу вам, що збожеволіла. Потім — туди-сюди… Треба було рятуватися, бо до мене почали чіплятись. О-го-го! Я бігла, як на ковзанах. Дійшовши до того майдану, я потроху остигла і натомилась, аж