read-books.club » Пригодницькі книги » Пурпурові вітрила 📚 - Українською

Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

219
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пурпурові вітрила" автора Олександр Грін. Жанр книги: Пригодницькі книги / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 64 65 66 ... 80
Перейти на сторінку:
за послугу, я відправився на корабель і, оскільки Ґез уже переселився сюди, у готель, маючи намір широко пожити, пішов до нього, але його не застав. Заходив я ще увечері, — один, два, три рази — і безуспішно. Нарешті сьогодні вранці, біля десятої години, я піднявся по сходах знадвору й, нікого не зустрівши, постукав до Ґеза. Відповіді я не отримав, а торкнувши за ручку дверей, побачив, що вони не замкнені, і ввійшов. Можливо, Ґез у цей час ходив униз скаржитися на Пеґґі.

Так чи інакше, але я був тут один у кімнаті, з неприємним відчуттям, не знаючи, залишатися чекати або вийти розшукувати капітана. Раптом я почув кроки Ґеза, що сказав комусь: «Вона повинна з’явитися негайно».

Кілька днів я напружено думав про продаж опію, а отже подумав, що слова Ґеза стосуються однієї літньої дами, з якою він мав ці справи. І от мені трапилася нагода довідатися все. Зміркувавши свої вигоди, я швидко сховався у гардероб, який стояв біля дверей, і прикрив його зсередини, ладен на все. Я доповнив свій план, уже стоячи в шафі. План був дуже простий: почути, що говорить Ґез із дамою-агентом, і, дізнавшись точні цифри, щойно вони прозвучать, з’явитися слушної миті. Нічого іншого не залишалося. Ґез увійшов, грюкнувши дверима. Він сновигав кімнатою, бурмочучи: «Я вам покажу! Мало ви мене знаєте, негідники».

Якийсь час було тихо. Ґез, як я бачив його в щілину, стояв задумливо, наспівуючи, потім зітхнув і сказав: «Прокляте життя!»

Тоді хтось постукав у двері, і, швидко кинувшись до неї, він закричав: «Як?! Не може бути! Мерщій заходьте й доведіть мені, що я не сплю!»

Я кажу про панянку, що сидить тут. Вона відмовилася ввійти й повідомила, що приїхала вмовитися про місце для переговорів, яких — не маю права сказати.

Бутлер замовк, даючи комісарові обійти це питанням про те, що відбулося далі, або звернутися за роз’ясненням до Біче, яка заявила:

— Мені нічого більше приховувати своє ім’я. Мене звуть Біче Сеніель. Я прийшла до Ґеза вмовитися, де зустрітися з ним щодо викупу корабля «Та, що біжить по хвилях». Це судно належить моєму батькові. Подробиці я розповім потім.

— Я бачу вже, — відповів комісар дещо поквапно, що дозволяло зробити сприятливий для дівчини висновок, — що ви будете допитані як свідок.

Бутлер продовжував:

— Вона відмовилася ввійти, і я чув, як Ґез говорив у коридорі, отримуючи такі ж само тихі відповіді. Не знаю, скільки пройшло часу. Я був розсерджений тим, що даремно заліз у гардероб, але вийти не міг, поки не буде нікого в коридорі й кімнаті. Навіть якби Ґез замкнув приміщення на ключ, зовнішні сходи, розташовані просто під вікном, і далі були до моїх послуг. Це мене трохи заспокоювало.

Поки я міркував так, Ґез повернувся з дамою, і розмова відновилася. Панянка сама розповість, що відбулося між ними. Я почувався так мерзенно, що забув про гроші. Двічі я хотів вискочити з шафи, щоб припинити це неподобство. Ґез кинувся до дверей і замкнув їх на ключ. Коли панянка скочила на вікно й зістрибнула вниз, на ті сходи, що я бачив в свою щілину, Ґез сказав: «О муки! Краще вмерти!» Підла думка змусила мене відкрито вийти з шафи. Я розраховував на його зніяковілість і розгублення. Я зважився на шантаж і не боявся нападу, тому що мав з собою револьвер.

Ґез був убитий, ще перш ніж я вискочив з гардеробу. Побачивши мене, мабуть, схвильованого й блідого, він спершу кинувся у куток, потім наскочив на мене, наче відбитий від стіни м’яч. Жодних пояснень він не вимагав. Сльози текли по його обличчю; він крикнув: «Уб’ю, як собаку!» — і схопив зі стола револьвер. Отут би мені був й кінець. Уся його дика радість негайної розправи передалася мені. Я закричав, як він, і побачив його чоло. Не знаю, здається мені це або я і справді десь чув, — я згадав дивні слова: «Він отримає кулю в чоло» — і мою руку, без прицілу, разом з рухом і пострілом, повело куди треба, як магнітом. Пострілу я не чув. Ґез упустив револьвер, зігнувся й захитав головою. Потім він ухопився за стіл, поповз униз і простягся на підлозі. Якийсь час я не міг рушити з місця; але треба було піти. Я відкрив двері й навшпиньках побіг до сходів, увесь час очікуючи, що мене от-от схоплять за руку або погукають. Але я знову, як коли прийшов, абсолютно нікого не зустрів і незабаром був на вулиці. Десь хвилину я то йшов геть, то повертав назад, почавши сумніватися, чи справді було те, що було. У душі й голові гамір був такий, начебто я лежав серед рейок під стрімким потягом. Усі звуки кричали, все було страшно й сліпуче. Отут я побачив Гарвея й дуже зрадів, але не міг радіти по-справжньому. Думки з’являлися дуже швидко й сильно. Так я, наприклад, довідавшись, що Гарвей іде до Ґеза, — негайно, з повним переконанням вирішив, що коли є на мене які-небудь невідомі мені підозри, найкраще буде увійти тепер же з Гарвеєм. Я думав, що панянка вже далеко. Нічого подібного, такого, чим обернулося все це нещастя, мені не спало навіть на думку. Одне стояло в умі: «Я ввійшов і побачив, і я так само вражений, як і всі». Поки я тут сидів, я всередині відійшов, а тому не міг більше мовчати.

На цих словах свідчення Бутлера відзвучали й змовкли. Він то вставав, то сідав.

— Дайте вашу руку, Бутлере, — сказала Біче.

Вона взяла його руку, протягнену повільно й важко, і міцно струснула її.

— Ви теж не винні, а якби й були винні, не винні тепер. — Вона звернулася до комісара. — Маю говорити я.

— Бажаєте посвідчити наодинці?

— Тільки так.

— Еліас Бутлер, вас заарештовано. Томасе Гарвею, ви вільні й зобов’язані з’явитися свідком за викликом суду.

Полісмени, чия присутність тільки тепер стала помітною, повели Бутлера. Я вийшов, залишивши Біче й умовившись із нею, що чекатиму в екіпажі. Пройшовши крізь коридор, такий порожній уранці і такий переповнений тепер юрбою, яка набилася з усіх щілин кварталу і розігнати яку не могли жодні зусилля, я вийшов через буфет на вулицю. Неподалік стояв кеб; я найняв його й став чекати на Біче, доповнюючи уявою деякі слова Бутлера, — ті, що розгорталися тепер у свідчення, важкі для жінки й особливо для дівчини. Але вже знаючи її трохи, я не міг уявити, щоб це свідчення було

1 ... 64 65 66 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пурпурові вітрила"