Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

металопрофілю, над крутим узвозом, над усією Теребовлею затремтіла хитка тривожна тиша. Гоцик спустошено дивився на двох приголомшених людей: що робити? Були б покидьками, кричали б на всю вулицю: «Нічого не знаємо! І знати не хочемо!», отоді б він не розгубився – врізав би поміж очі і поетові, і міцній Галі. Та поряд із ним товклися ошелешені безпорадні люди, і тільки одне ясно: не хочуть одне без одного… Отакі справи.

Зітхнув.

– Добре… Поїду. Адресу доньки тільки дайте. Повезу Марічку в Київ до Дори.

Галя звела на Гоцика мокрі очі, захитала головою.

– Вези нас у лікарню до Марічки, – сказала. – Як уже Бог дасть…

193 кілометри між Теребовлею і Луцьком «SEAT Arosa» подолала, коли годинник показував першу годину дня. Гоцик залишив знічених Саламанів у коридорі, увійшов до палати, де лежала Марічка.

– Мамо Марічко… Як ви?

«Краще», – закивала головою Марічка. Гоцик скосив очі на інші постелі – порожні.

– Що? Усіх на новий рік додому повиганяли? – запитав.

Так…

Напружився. Може, й дурне робить, та й брехати – язик не повернеться. Права Галя – як Бог дасть. Відчинив двері, гукнув у коридор: ходіть уже…

До палати обережно ввійшов Стефан Саламан. За ним Галя… Марічка завмерла, відсахнулася, застогнала, простягнула було руки до чоловіка, та здригнулася, закрила лице долонями…

– Марічко… – Стефан злякався. Тупцював посередині палати, із жахом роздивлявся худу, майже незнайому йому виснажену жінку.

Галя обійшла його, упала біля ліжка, обійняла руками Маріччині ноги, заридала – вихлюпувалося, не зупинити.

– Прости, голубко! За все прости… Кажи – усе зробимо! Покарай, тільки не гнівайся! Не гони! Допомогти тобі хочемо. І я… І Стефан! Шукали тебе. Хрест святий – шукали, аж поки останню надію не втратили. У Стефана душа плакала… Я – все життя самотня… Отак і притулилися одне до одного… Разом жити стали… Синочка народили. Прости, Марічко! Щодня за тебе Бога просили. І думки злої на душі не мали, щоб щезла навіки, щоб у біді згинула. Прости нас із Стефаном. Прости, голубко. Дозволь поруч бути, допомагати…

Марічка чула. Гоцик бачив, як здригнулися пальці, як жінка прибрала їх від лиця. Як приголомшено вдивляється у важку Галину потилицю, бо тільки її й видно – зарилася Галя лицем у Маріччині ноги, ридає-волає… І Стефан врешті отямився. Підійшов ближче, сльози по щоках котяться.

– Марічко…

Простягнула руки – наче увесь білий світ обійняти має. Нахилилася вперед, одну руку на Галине волосся поклала, другою Стефанового зап’ястку торкнулася. Усміхнулася гірко, головою захитала: он воно як… Галя кинулася Марічці на груди, Стефан припав. Марічка усміхалася світло і ніжно, мовби казала: живий… Щасливий… Хвала Всевишньому!

Та от у зболілих очах тінь промайнула. Ухопила Стефана за плечі, у вічі заглядала, стогнала зімкнутими вустами.

«Дора?» – здогадався.

Так, так! Де?!

– У Києві… Працює… Відвідував її… влітку. І… нещодавно, – прибрехав Стефан. – От відпочинеш трохи, ми з тобою… – зиркнув на Галю напружено. – …Обов’язково до неї поїдемо. Чи викличемо, щоб приїхала. Доросла така стала. Самостійна…

«Ні, ні…» – Марічка захитала головою скорботно. Жестами пояснила – нічого Дорі про мене не кажіть. Папір ухопила. Ручку. «Побожіться! Дорі про мене нічого не скажете! – написала. – Як сама насмілюся, то пригорну до душі, а ви – ні!»

– Як скажеш…

Найстрашніше було позаду. Стефан розгубився вкрай. А далі що? Забирати Марічку? Додому везти? Зиркнув на Галю безпорадно.

– Поїдемо додому, Марічко, – мовила Галя.

Марічка зіщулилася, усміхнулася спустошено, захитала головою – ні, ні…

– Як лікар відпустить, тільки тоді, – сказав Гоцик. – Ви… додому повертайтеся. Марічка одужає, я вам… повідомлю.

У переддень православного Різдва луцькі лікарі відпустили дивну естонську пацієнтку, перехрестилися: синочок такий у пані дурнуватий, боронь Боже! Усі кишки повимотував, сволота!

Гоцик усівся за кермо, зиркнув на німу, мовби скам’янілу жінку.

– Нітрогліцерину накупив до біса. І ще якесь нове. Для серця, – сказав. – Керуй, мамо Марічко. Куди їдемо? До Києва?

Захитала головою, дістала з кишені блокнотик, бо куди тепер без нього. Написала тремтячою рукою. «Хай береже тебе Господь, синочку. Облиш уже мене. Живи своїм життям…»

– Так… – насупився. – Зрозуміло! – помовчав, завів двигун. – На Київ їдемо.

«Боюся із Дорою зустрітися… Тільки горе дитині принесу. Не маю права. Їй поміч, підтримка потрібна, а не ноша важка… Тільки би здалеку глянути…»

– Глянемо, – пообіцяв Гоцик.

За ці дні вже встиг сто разів набрати телефонні Дорині номери, що їх Стефан Саламан записав на звороті тоненької книжечки власних вибраних поезій. Довгі гудки не обривалися дзвінким схвильованим голосом.

– Йолоп! Вона ж глухоніма… – допетрав.

Написав СМС-ку: «Доро! Де тебе знайти, щоб передати інформацію про маму Марічку», та відповіді не отримав.

– Чому ваша донька не відповідає? – зателефонував Стефанові.

– Може, номер змінила? – сказав той. – Маю адресу її роботодавця…

– То вона у служницях? – здогадався.

– У добрих людей… – запевнив Стефан.

Гоцик відрубав зв’язок і вирішив діяти інакше. На те була ще одна причина. Поки їхали засніженою Європою, грошей не рахував. Мовчки діставав з кишені купюру за купюрою: бензин, ночівля, їжа… Виїхали з Луцька, кинувся автівку заправляти – у кишені грошей як кіт наплакав.

– Швидко впорався, – пробурмотів.

Від’їхали від Луцька, Гоцик закинув обережно:

– Знаєте, мамо Марічко… Ми спершу додому заїдемо. До нас! Бо мій дім – ваш. Отак і знайте. Відпочинемо, бо вже та дорога в печінках. Дізнаємося усе чисто про Дору, опісля того до Києва і поїдемо. Бо оце припхаємося, як з конопель… Ви у Києві бували? Ні? А я там майже чотири роки промордувався. Знаю, що кажу. А наш дім – поряд. Недалеко від столиці. Згідні?

Марічка глянула на Гоцика із довірою, кивнула: як скажеш, дитино. Гоцик повеселішав. «Не зупинятимуся! – затявся. – Вночі навіть краще… Рух не такий жвавий… Не засну ж я кермом, коли дім поряд».

Сьомого січня ще до півнів у Нехаївці біля акуратного паркану міцної хати зупинилася замурзана старенька автівка. Гоцик грюкнув дверцятами, роззирнувся схвильовано, наче за рік село мало вигоріти, вмерти й щезнути. А стоять… Хати, дерева, генделик «Марія Магдалина»…

Озирнувся до Марічки – тупцювала біля автівки, села не роздивлялася. Очі у землю, ніби геть перед усіма завинила, місця їй на цій землі нема.

– Ходімо, мамо Марічко! Ми вдома…

Двері розчахнулися, перш ніж Гоцик відчинив рипучу хвіртку, На порозі стояв сивий тато. Гоцик захлинувся: ще більш постарів, сірий увесь. У руці дрючок. Певно, подумав, злодюжки якісь у світанку на подвір’я пнуться.

– А… Ти… – мовив стримано.

Всю довгу безкінечну ніч, поки Гоцик гнав і гнав стареньку автівку в геть не економному режимі