read-books.club » Сучасна проза » Биті є. Гоцик 📚 - Українською

Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

163
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Биті є. Гоцик" автора Люко Дашвар. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 64 65 66 ... 70
Перейти на сторінку:
всі двері: хто головний?! Переколошматив усю лікарню. За годину черговий лікар викликав завідувача кардіологічного відділення і все враз стало на свої місця. Поважний мужчина середнього віку беземоційно вислухав Гоцика і звелів чекати в коридорі. Напівпритомну Марічку поклали до окремої палати, приставили до неї санітарку, видали Гоцикові довгий список ліків, що їх можна було купити у будь-якій цілодобовій аптеці міста.

– І ви… чекатимете, поки я привезу ліки?!

– Ні! Використаємо наші запаси, але на ранок ви мусите поповнити їх, – усе так же спокійно і безбарвно відповів завідувач кардіологічного відділення.

Ближче до півночі Марічку врешті почали рятувати. Гоцик скнів у коридорі, згадував чемного Ісусика, навіть поцілував медальйон, з якого дивилася на нього Санта Марія де ла Есперанца Макарена. Уздрів завідувача кардіології, кинувся до нього:

– Що?

– Електрокардіограма підтвердила передінфарктний стан. Екстрасистолія, декомпенсація кровообігу. Пароксизмальна тахікардія…

– Не розумію. Без термінів!

– У палаті інтенсивної терапії пані…

– Марії!

– Я думав, вашу матір звати Айне…

– Айне-Марія! – рипнув зубами Гоцик.

– …пані Айне-Марії поставили крапельницю: нітрогліцерин внутрішньовенно. Спазмолітики й антикоагулянти допоможуть зупинити напад. Не хвилюйтеся, пане Вяйно. За тиждень зможете продовжити вашу подорож Україною.

За тиждень? Нормально. Гоцик раптом зрозумів: нормально! Не варто спішити. Ніколи і нікуди. Тицьнув медбратові десятку, пробрався у палату інтенсивної терапії, нахилився до блідої Марічки.

– Я тут… Поряд. Просто сюди до вас не пускають. Але я буду навідуватися. Як зранку мою пику не побачите, значить, в обід чи під вечір обов’язково проберуся. Я вас не покину.

Вийшов з палати, зиркнув на годинник: третя ночі. Почалася остання доба року 2009-го. Усміхнувся затято. Встигне до Теребовлі змотатися. Зранку Марічка розплющить очі – а біля ліжка чоловік і донька. Звичайне новорічне диво. Марічці наразі вкрай необхідні дива.

31 грудня 2009 року вранці міцний парубок заливав у стареньку блакитну автівку пальне на автозаправній станції на околиці Теребовлі. Похмуро спостерігав за літнім чолов’ягою – поки бензин лився у бак, вправно тер гумовим шкребком лобове скло.

– Пане, ви з Теребовлі? – запитав.

– Так, – кивнув заправник.

– Саламанів знаєте?

– Так, – повторив чоловік. – Сусіди мої.

– І що за люди?

– Добрі люди, – заправник підозріло зиркнув на Гоцика. – Справу яку до них маєте?

– Передачу. Для Дори… Є у ваших Саламанів донька Дора?

– Е, пане! Де її тепер шукати, ту Дору… На заробітки поїхала.

– Куди? – Гоцик перелякався.

– Галя, жінка Стефана, казала, що до столиці.

– А хіба жінку Саламана Галею звати? – насторожився Гоцик.

– Галею, – кивнув заправник. – Марічка… Перша дружина Стефана – пропала на заробітках кілька років тому. Галя Стефану шукати її помагала. Вона в міліції працює. А потім жити разом стали. Хлопця народили. Добрі люди.

– І де живуть? – одними вустами запитав Гоцик.

– Під горою неподалік ратуші.

Сніг падав. Вибілював біди, та вони пробивалися – чорними гілками голих дерев, круками, облупленими стінами старовинних будинків. Не затьмарювали новорічної радості – кружляла у повітрі, сяяла яскравими кульками на ялинках, лоскотала дітлахам щічки, розливалася смачнющими запахами здоби, – та й не зникали без сліду.

На горі над містом привидом давньої слави височіли замкові руїни. Гоцик завмер, наче Іліїн дім побачив. А поряд дві людські фігури. Ілія. І Ізідора.

Струсив спомини. Роззирнувся – де тут Саламани?! – хоч і не розумів, навіщо пнеться.

– Щоб усе перевірити, – сказав сам собі вголос.

Вправний будиночок нагорі крутого узвозу мав газду. Хазяйська рука скинула сніг з даху, розчистила доріжки, огорожу з металевого профілю поставили геть недавно, старі дерева восени були обрізані ретельно – місце кожного зрізу акуратно пофарбоване зеленою фарбою. А у дворі, що невеличкий шмат його можна було роздивитися крізь кований отвір хвіртки, стояли дитячі санчата і складена колясочка-крісельце. Не брехав заправник…

З будинку надвір визирнув худорлявий чоловік років сорока п’яти. Помітив чужу людину біля хвіртки, зник у хаті. За мить з’явився знову – у теплій куртці і чоботах. Тільки лисину не прикрив – ішов до Гоцика, світив блискучим черепом, вітерець розвивав довге ріденьке волосся на потилиці. «Митець…» – спустошено подумав Гоцик. Аж захотілося закрутити ту гриву у хвіст.

– Добридень, – привітно усміхнувся чоловік. – Ви на поетичні читання? Оргкомітет знаходиться…

– Ні, – обірвав чоловіка Гоцик. – Я не на читання.

– А…

– Стефан Саламан? – холодно запитав Гоцик, аж уявив себе слідчим з якогось міліцейського бойовика.

– Так, добродію. А власне…

– Марічка Саламан – ваша дружина?

Чоловік зблід, подався до Гоцика.

– Марічка… Де вона? Вона жива?!

Гоцик кивнув насторожено. Наперед намалював собі Стефана Саламана підлою вражиною, та перед ним стояв немолодий розгублений мужчина: одного разу доля уже смикнула за вузду, розвернула його життя на перпендикуляр – у стару колію не повернути, і от тепер знову тягла кудись, поміж двох колій…

З дому визирнула міцна молодуха років тридцяти п’яти. З тривогою зиркнула на Стефана і незнайомця, рішуче попрямувала до них.

– Стефане…

– Галю… – безпорадно пробурмотів Стефан.

Гоцик скосив на Галю очі. Ого! Сніг з даху точно вона скидала, і доріжки порозчищала, і паркан з профілю, певно, теж… Галя.

– Добридень, – привітався чемно.

– Галю… – Стефан ледь стояв. – Марічка знайшлася…

Треба віддати Галі шану, не визвірилася хижо, не погнала Гоцика: геть! Завмерла на мить, схлипнула, захрестилася набожно: хвала Ісусу! Роззирнулася.

– А де… Марічка?…

– У лікарні… Тут неподалік, – сказав Гоцик.

Трійця завмерла. Галя похнюпилася, опустила голову… З хати визирнула стара жінка, гукнула:

– Галю! Малий їсти просить…

– Та заждіть, мамо!

Галя звела брови. І Гоцик, і Стефан дивилися на неї, ніби від неї одної залежало геть усе. Галя усміхнулася гірко.

– От бачиш, Стефане… Не дарма молилися. Я з малим до мами переїду. Сьогодні ж. А ти за Марічкою рушай…

Стефан заплакав.

– Галю! Ні…

Галя видихнула важко.

– А що робити?!

– Не знаю! Не знаю. – Стефан не втирав сльози. – До себе Марічку заберемо… Хата велика.

– Що ви, добродію, мелете? – кинув Гоцик похмуро.

Стефан зіщулився, мов від удару, забалабонив гарячково.

– Який на нас гріх?! П’ять років минуло. Ми шукали. Де ми тільки не шукали. Дві теки листів і запитів у шафі зберігаються. І Галя шукала. Скажи панові, Галю!

Галя зітхнула важко.

– Збирайся, Стефане. Разом до моєї мами переїдемо. Хата Марічці лишиться.

– Марічка… не зможе сама жити, – видушив Гоцик.

– Чому?

– У полоні всі ці роки була. У циган. Виснажена вкрай. Цигани язик їй… відрізали.

– Боже правий! – Стефан затулив лице руками, заридав.

Галя зблідла, щелепи ходором.

– Добре… Не переїжджатимемо. Заберемо Марічку… до нас. Хата… велика… Доглянемо…

– Та вона не помирає, щоб ходити за нею, – сказав Гоцик. – А отут із вами… точно помре.

Біля файної нової огорожі з

1 ... 64 65 66 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Гоцик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Биті є. Гоцик"