Читати книгу - "Биті є. Гоцик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– І ви… чекатимете, поки я привезу ліки?!
– Ні! Використаємо наші запаси, але на ранок ви мусите поповнити їх, – усе так же спокійно і безбарвно відповів завідувач кардіологічного відділення.
Ближче до півночі Марічку врешті почали рятувати. Гоцик скнів у коридорі, згадував чемного Ісусика, навіть поцілував медальйон, з якого дивилася на нього Санта Марія де ла Есперанца Макарена. Уздрів завідувача кардіології, кинувся до нього:
– Що?
– Електрокардіограма підтвердила передінфарктний стан. Екстрасистолія, декомпенсація кровообігу. Пароксизмальна тахікардія…
– Не розумію. Без термінів!
– У палаті інтенсивної терапії пані…
– Марії!
– Я думав, вашу матір звати Айне…
– Айне-Марія! – рипнув зубами Гоцик.
– …пані Айне-Марії поставили крапельницю: нітрогліцерин внутрішньовенно. Спазмолітики й антикоагулянти допоможуть зупинити напад. Не хвилюйтеся, пане Вяйно. За тиждень зможете продовжити вашу подорож Україною.
За тиждень? Нормально. Гоцик раптом зрозумів: нормально! Не варто спішити. Ніколи і нікуди. Тицьнув медбратові десятку, пробрався у палату інтенсивної терапії, нахилився до блідої Марічки.
– Я тут… Поряд. Просто сюди до вас не пускають. Але я буду навідуватися. Як зранку мою пику не побачите, значить, в обід чи під вечір обов’язково проберуся. Я вас не покину.
Вийшов з палати, зиркнув на годинник: третя ночі. Почалася остання доба року 2009-го. Усміхнувся затято. Встигне до Теребовлі змотатися. Зранку Марічка розплющить очі – а біля ліжка чоловік і донька. Звичайне новорічне диво. Марічці наразі вкрай необхідні дива.
31 грудня 2009 року вранці міцний парубок заливав у стареньку блакитну автівку пальне на автозаправній станції на околиці Теребовлі. Похмуро спостерігав за літнім чолов’ягою – поки бензин лився у бак, вправно тер гумовим шкребком лобове скло.
– Пане, ви з Теребовлі? – запитав.
– Так, – кивнув заправник.
– Саламанів знаєте?
– Так, – повторив чоловік. – Сусіди мої.
– І що за люди?
– Добрі люди, – заправник підозріло зиркнув на Гоцика. – Справу яку до них маєте?
– Передачу. Для Дори… Є у ваших Саламанів донька Дора?
– Е, пане! Де її тепер шукати, ту Дору… На заробітки поїхала.
– Куди? – Гоцик перелякався.
– Галя, жінка Стефана, казала, що до столиці.
– А хіба жінку Саламана Галею звати? – насторожився Гоцик.
– Галею, – кивнув заправник. – Марічка… Перша дружина Стефана – пропала на заробітках кілька років тому. Галя Стефану шукати її помагала. Вона в міліції працює. А потім жити разом стали. Хлопця народили. Добрі люди.
– І де живуть? – одними вустами запитав Гоцик.
– Під горою неподалік ратуші.
Сніг падав. Вибілював біди, та вони пробивалися – чорними гілками голих дерев, круками, облупленими стінами старовинних будинків. Не затьмарювали новорічної радості – кружляла у повітрі, сяяла яскравими кульками на ялинках, лоскотала дітлахам щічки, розливалася смачнющими запахами здоби, – та й не зникали без сліду.
На горі над містом привидом давньої слави височіли замкові руїни. Гоцик завмер, наче Іліїн дім побачив. А поряд дві людські фігури. Ілія. І Ізідора.
Струсив спомини. Роззирнувся – де тут Саламани?! – хоч і не розумів, навіщо пнеться.
– Щоб усе перевірити, – сказав сам собі вголос.
Вправний будиночок нагорі крутого узвозу мав газду. Хазяйська рука скинула сніг з даху, розчистила доріжки, огорожу з металевого профілю поставили геть недавно, старі дерева восени були обрізані ретельно – місце кожного зрізу акуратно пофарбоване зеленою фарбою. А у дворі, що невеличкий шмат його можна було роздивитися крізь кований отвір хвіртки, стояли дитячі санчата і складена колясочка-крісельце. Не брехав заправник…
З будинку надвір визирнув худорлявий чоловік років сорока п’яти. Помітив чужу людину біля хвіртки, зник у хаті. За мить з’явився знову – у теплій куртці і чоботах. Тільки лисину не прикрив – ішов до Гоцика, світив блискучим черепом, вітерець розвивав довге ріденьке волосся на потилиці. «Митець…» – спустошено подумав Гоцик. Аж захотілося закрутити ту гриву у хвіст.
– Добридень, – привітно усміхнувся чоловік. – Ви на поетичні читання? Оргкомітет знаходиться…
– Ні, – обірвав чоловіка Гоцик. – Я не на читання.
– А…
– Стефан Саламан? – холодно запитав Гоцик, аж уявив себе слідчим з якогось міліцейського бойовика.
– Так, добродію. А власне…
– Марічка Саламан – ваша дружина?
Чоловік зблід, подався до Гоцика.
– Марічка… Де вона? Вона жива?!
Гоцик кивнув насторожено. Наперед намалював собі Стефана Саламана підлою вражиною, та перед ним стояв немолодий розгублений мужчина: одного разу доля уже смикнула за вузду, розвернула його життя на перпендикуляр – у стару колію не повернути, і от тепер знову тягла кудись, поміж двох колій…
З дому визирнула міцна молодуха років тридцяти п’яти. З тривогою зиркнула на Стефана і незнайомця, рішуче попрямувала до них.
– Стефане…
– Галю… – безпорадно пробурмотів Стефан.
Гоцик скосив на Галю очі. Ого! Сніг з даху точно вона скидала, і доріжки порозчищала, і паркан з профілю, певно, теж… Галя.
– Добридень, – привітався чемно.
– Галю… – Стефан ледь стояв. – Марічка знайшлася…
Треба віддати Галі шану, не визвірилася хижо, не погнала Гоцика: геть! Завмерла на мить, схлипнула, захрестилася набожно: хвала Ісусу! Роззирнулася.
– А де… Марічка?…
– У лікарні… Тут неподалік, – сказав Гоцик.
Трійця завмерла. Галя похнюпилася, опустила голову… З хати визирнула стара жінка, гукнула:
– Галю! Малий їсти просить…
– Та заждіть, мамо!
Галя звела брови. І Гоцик, і Стефан дивилися на неї, ніби від неї одної залежало геть усе. Галя усміхнулася гірко.
– От бачиш, Стефане… Не дарма молилися. Я з малим до мами переїду. Сьогодні ж. А ти за Марічкою рушай…
Стефан заплакав.
– Галю! Ні…
Галя видихнула важко.
– А що робити?!
– Не знаю! Не знаю. – Стефан не втирав сльози. – До себе Марічку заберемо… Хата велика.
– Що ви, добродію, мелете? – кинув Гоцик похмуро.
Стефан зіщулився, мов від удару, забалабонив гарячково.
– Який на нас гріх?! П’ять років минуло. Ми шукали. Де ми тільки не шукали. Дві теки листів і запитів у шафі зберігаються. І Галя шукала. Скажи панові, Галю!
Галя зітхнула важко.
– Збирайся, Стефане. Разом до моєї мами переїдемо. Хата Марічці лишиться.
– Марічка… не зможе сама жити, – видушив Гоцик.
– Чому?
– У полоні всі ці роки була. У циган. Виснажена вкрай. Цигани язик їй… відрізали.
– Боже правий! – Стефан затулив лице руками, заридав.
Галя зблідла, щелепи ходором.
– Добре… Не переїжджатимемо. Заберемо Марічку… до нас. Хата… велика… Доглянемо…
– Та вона не помирає, щоб ходити за нею, – сказав Гоцик. – А отут із вами… точно помре.
Біля файної нової огорожі з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Гоцик», після закриття браузера.