read-books.club » Сучасна проза » Биті є. Гоцик 📚 - Українською

Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

103
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Биті є. Гоцик" автора Люко Дашвар. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Биті є. Гоцик» була написана автором - Люко Дашвар, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Биті є. Гоцик" в соціальних мережах: 

Гоцик ані хвилини не сумнівався: Люба померла. Але що для нього означала ця втрата? Повернення до рідного села й перетворення на фермера, який шукає дружину? Швидко знудився. Ліпше вже все покинути й податися світ за очі, кудись до Європи, де саме поневіряється його мати. Дивак Ілія стає його супутником у мандрах – підступним другом і вірним ворогом. Разом вони ділитимуть чужий скарб і чужу дівчину. Чи вистоять непохитні Гоцикові принципи у двобої з людською гідністю, дружбою та коханням?

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 70
Перейти на сторінку:

Люко Дашвар

Биті є

Гоцик

Частина перша

Всевидяща дупа

– Халепа тобі – мама! – кричала Гоцикові рідна ненька у далекому дитинстві, коли пацаня поспіхом змащувало збиті в кров коліна гарячою пилюкою і мчало до дірки у паркані друзяк доганяти. А тато без слів. Біля шпарини – хоп! За шкірку і до свиней у загородку.

– Сиди і думай, трясця матері!

Гоцик сопів ображено хвилини зо дві, штовхав поросят, що вони із цікавістю тикали п’ятаками малому в живіт, прикладався до їхньої миски з вареною морквою – а повиздихайте! – вмощувався у куті і мріяв: от виросте і встрягне в таку халепську халепу… Нізащо не зупинять!

– А як ти взнаєш, куди саме лупитися? – питав Гоцика друг Бронька.

– Дупою відчую… – відповідав упевнено.

Ох, та дупа – невід’ємна складова української інтуїтивної прозорливості. Прямим нервом до серця. Як у грудях муляє, той же час у дупу пече, – і не хочеш, підскочиш і… Аби не в халепу. А Гоцик, як неньці вірити, тільки туди, зараза.

І ото варто було посеред ночі крастися на подвір’я фермера Павки Козленка, давати Павковим собакам харчу, виймати з вигрібної ями гімна кіло, аби тим гімном на Козленкових воротах вивести «Паня – падло». І так усе село знає – смердить пихатий синочок колишнього голови колгоспу, що він нині сільраду окупував, – без хабара і не потикайся! Школу на трояки, гульбанив пару років у столиці – все казав: «В аграрному…» – а як виперли з тріском, тато з нього фермера зліпив. А хіба з гімна куля вийде?! Зібрав, сука, кукурудзу, оточив поле охороною, щоб односельці качани, що на ґрунті лишилися, не збирали. Та людям не те скіпка. Хай би сам ходив з мішком, збирав, так ні! Загнав трактора і переорав.

– І навіщо тобі та халепа?! – плакала ненька. Прикладала до Гоцикової побитої морди капустяне листя, коли Павка вирахував, чиїх то рук діло, і так зчепилися – ледь розтягли.

– Так, хай знає…

– Отепер точно проходу не дасть, – сказав тато.

– Ще хто кому… – буркнув Гоцик.

І якось навесні, якраз перед випускними шкільними іспитами, генделику «Марія Магдалина», коли п’яний Павка Козленко Гоцикову однокласницю Тайку в кутку затиснув, знову вляпався… До Козла і дівчини підійшов, мовляв, а хто тут у нас ледь не трахається у людей на очах під музику…

– Тайко, ти дурна? – здивувався, побачивши конопату реготуху, що вона у школі сиділа за сусідньою партою, а тут супилася в куті, наче й сама не розуміла, що відбувається.

– Вали звідси… – процідив Козел. – Ми з Тайкою восени одружуємося.

Гоцик не звалив.

– Не ходи за Козла, – сказав дівчині впевнено. – Краще вже за мене…

Павка Козленко мовчки дістав ніж, пішов на Гоцика.

Гоцик напружився і зрозумів: на логіку і здоровий глузд покладатися марно. Тільки на дупу. Як дременув! Паня слідом. Добре, не порізав нікого по дорозі. На вулицю вискочив – а нікого!

– Гооцик! – гаркнув, лють у вухах дзвенить.

Гоцик сидів на абрикосі, що вона застовбила собі місце поряд з «Марією Магдалиною» ще років тридцять тому, здичавіла, та родила й досі – дрібне кисле. І цеї травневої пори уже приготувалася – зеленими пуголовками плодів важка.

Гоцик зірвав зелену абрикосу, поцілив у Козла, плюнув йому на бошку і сказав:

– Тобі чого?…

Паня скакав козлом, брався лізти на деревину, Гоцик довбав його черевиком по руках, клацав дешевеньким мобільним – знімав! – іржав, аж кагал з «Марії Магдалини» вивалив на забаву подивитися.

Дурнуваті забавки урвалися несподівано.

Гоцик закінчив школу, уперся рогом – не поїду нікуди! Мати в сльози: гроші збирала-мріяла, аби син вищу освіту отримав, філологом став. Тато бурчав: навіщо воно йому?! Хай краще помагає свиней вирощувати. Ох, ті свині! Якби не вони, так би й лишився у рідній Нехаївці.

Свиней Гоцик ненавидів з дитинства – не один день з льохами у загородці просидів! – тож перспектива залишитися їм на радість гризла серце: краще уже гайнути геть. Та за Сеймом, на хуторі, де цигани збирали металобрухт, варили самогон і тихцем коноплею приторговували, у стайні рома Петра пряли вухами Гоцикові улюбленці, що він до них бігав при першій-ліпшій нагоді, – трійко доглянутих, граціозних коней. Лорд, Ванда і Кассіопея. Петро не бурчав, дозволяв хлопцеві і чистити коней, і випасати, і верхи… А коли біля Ванди з’явилося смішне чорне лоша, кволе і слабке, Гоцик з тиждень від нього не відходив, поки те не оклигало.

– Переїжджай до нас на хутір, – казав Петро. – Хата порожня є, підправимо тобі її. Коней розводитимемо, продаватимемо… Своїх заведеш.

Ото мрія! І залишився б, хай би батьки з інститутом і свиньми хоч показилися, та знову халепа на Гоцикову дупу. На Козленковому подвір’ї теж кінь з’явився – немолодий, сірої масті, очі сумні. Паня хвалився – у карти виграв і, хоч коняка йому ні до чого, поставив біля «мерседеса» задля понту. Гоцик побачив – умер!

– Андалусієць, – переповідав Петрові. – Їй-богу! Лоб широкий, шия довга м’язиста. Плечі з гарним нахилом. А грива ж яка…

– Звідки тут андалусійцю взятися? – не повірив ром, та до Нехаївки поїхав на коняку глянути.

Наступної ночі сірий кінь зник з Паниного подвір’я, залишивши по собі тільки зрізане сідло і купку навозу. Та нехаївці чесали язиками не про Пашчині волання, що півсела від них попросиналося до сходу, не про таємничих злодюжок і не про саму коняку. Найбільше всіх дивувало інше: як сірий кінь зміг тихо і беззвучно перестрибнути двометровий бетонний паркан Паниних володінь, бо ж не через ворота його вивели! Ворота відпадали: зсередини замикалися чудернацьким китайським замком, який без грюкоту і смиканини не підкорявся навіть хазяїну.

Паня хильнув горілки, прихопив рушницю і попхався до Гоцикового двору, бо й сумніву не мав – Гоцик, падло, вичудив! Стрільнув у повітря, перелякав свиней, що тато їх саме із загородки випустив, горлав несамовито:

– Уб’ю, сука!

Гоцикова ненька трусилася під столом на кухні, тато у свинячій загородці шукав дрина, з-за своїх парканів нехаївці виглядали, а тут тобі – стиць! Дільничний Сойка суне, хитається: що таке?!

Паня на нього рушницю: ану, геть! Сойка розстроївся: оце так до влади?! Він, бля… цілодобово на посту! Минулої ночі взагалі очей не зімкнув, бо кум причіп до трактора купив. До ранку у «Марії Магдалині»… технічні характеристики… обмивали. А тут якесь цабе йому…

Пішов на Паньку. Козел зціпив

1 2 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Гоцик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Биті є. Гоцик"