Читати книгу - "Новендіалія"

Вітій ввійшов до приміщення першим, присвічуючи собі кишеньковим ліхтарем. За ним рвонув Лука, і Горган, глянувши несхвально, лишився чатувати. Мора, повагавшись якусь мить, приєдналась до квестора.

В будиночку було вогко і темно, лише з невеличкого вартового віконця над дверима падала кругла латка місячного світла. Блакитний вогник Вітієвого ліхтаря мандрував стінами, висвічуючи якийсь реманент та купи порохнявого мотлоху. Невже помилилися? — занервувала Мора. Проте ні, керований мовби якоюсь чуйкою, Вітій надибав під хідниками люк, що вів у запілля.

І от, за кілька хвилин, вони вже внизу, ліхтар блимає, стрибаючи зі стелі на стіни, і Мора загаює подих.

Так, тут дійсно тримали бранців. У маленькому підвалі — три на чотири метри — їх могло тут бути осіб двадцять водночас, про що свідчили ряди влаштованих одна понад іншою кубічних кліток. Нині більшість із них були порожні, лише в куточку тьмяніли два скорчені клубочки, які втім, почувши кроки, швидко підібралися і заблимали зірко, немов налякані звіренята.

Вітій смикано втягнув повітря і опустив ліхтар. Мора натомість ввімкнула свій і підійшла ближче. Двоє дітей, справді, років, може, вісім-дев’ять кожному. Сторожкі та замурзані діти вулиці, навчені вже досвідом стежити і мовчки чекати нагоди. Навряд чи вони тут давно — інакше, либонь, виснага та безнадія вгасили би їхній природний запал і рвучкість реакцій.

— Луко, пошукай ключі, — глухо кинув квестор.

Той мовчки рушив уздовж стін, підсвічуючи собі власним ліхтарем.

— Ось, — брязнуло поряд. — Знайшов! — Лука простягнув керівництву колечко з ключами. — Там іще дивний якийсь реманент… скляні ніби маски. До чого б це?

Вітій рвучко крутнувся до нього. Примружився.

— Ні до чого. Більше не пхайся туди, гаразд?

Він схилився до кліток.

— Не знаю, чим ми можемо їм зарадити… — промимрив він. — Зараз, коли й самі, хто зна, чи існуємо… Давай, Луко, відведи їх до хвіртки. Може, місто буде до них милосерднішим.

Перебравши ключі, він відчинив дверцята, і малі тут-таки рвонули геть, аж Вітій мусив зловити старшого за простору куртку.

— Вас виведуть, — суворо повідомив він. — Ані звуку, ясно?

Малий кивнув, шморгнувши, і поквапився за інтерном, котрий, озирнувшись запитально, все ж таки поліз нагору.

Щойно той вибрався з підвалу, Вітій швидко рушив до кутка з реманентом. Знайомі маски, жаровня, ніж-пробійник, невеличка якась наче скриня… За допомогою ножа, Вітій люто збив защіпку і відкинув ляду.

Він знав, певно, що шукає… Ясно-блакитні в сяйві ліхтаря, криваво-червоні, коли заплющити ліве око. Анімули. З десяток, може, а може, й більше. Мора аж задихнулася, настрашена, збагнувши, що це, власне, значить.

— Як гадаєш, що вони чинили з тілами?

Мора закусила кісточку пальця, аби опанувати млість.

— К-колодязь? — затинаючись, припустила вона.

Вітій кивнув.

— Ходім.

Мора поквапилась видертись із підвалу та вийти надвір, спрагло шукаючи за ковтком морозного повітря.

Горган, що підпирав монастирського мура, нечутно ковзнув до них із Вітієм, зиркнув прозоро, чекаючи на інструкції. Квестор, натомість, повагався, а тоді видобув з кишені жменю червонястих скелець. Чи він дурний? — скинулася Мора. Чому показує це Горгоні? Хіба не знає, що це для нього значить?

Той, проте, не зрушив з місця, лише крила носа його хижо стріпнулись. Тоді, зітхнувши, він відступив і кивнув Вітієві на колодязь.

— Відчуваєш, авжеж? — промимрив Вітій. — Дивно, як це півміста не збожеволіло від духу лихої смерті, котрим звідси так і тхне…

— А може, якраз, — відгукнувся Горган.

Вітій гмукнув, визнаючи можливість, тоді ступив ближче до чорного жерла і випростав руку.

— Навряд чи це зарадить. Але вертаю вам ваше.

Пальці розімкнулися, й анімули, тьмяно блиснувши, просипалися межи ґратками.

— Ну то… — обернувся до них Вітій. — Наче все із тим…

І тут з тіней та туману зринуло пекло.

* * *

Лука погано пам’ятав, як вони дісталися контори. Йому вперше випало звідати таку всеосяжну паніку втечі, такий сліпучий, безтямний страх. Якби не Горган, який і тут не втратив рівновага, не вивів їх галереєю межи Святою Анною та Святим Юргеном, якби не дивний акустичний вибрик, який кинув відлуння їхніх кроків у другий бік, збивши зі сліду погонців, якби не Мора, яка… О, Мора цієї ночі явила світові таке нестямне диво, що Луці ставало вкрай незатишно від одної лише згадки про це.

Здається, вона і справді не тямила себе, коли, звівшись від недвижного квестора, вихопила обидва пістолети і влаштувала таку вогненну бурю, що їй позаздрив би й найлютіший з larvati. Вона казала якось, що їй протипоказаний вогневий контакт, і тепер Лука добре розумів, чому. Принаймні її участь у бойовиську непоказана усім, хто поряд — ворогу і другу нарівно.

Лука не бачив, як загинув квестор, але, очевидячки, це була-таки засідка, хоч і дивним чином спізніла. Коли зчинилася стрілянина, Лука рвонув до чорного дворика, і хто зна ще, чи не дістав би він дружню кулю в лоба, якби Горган, який вдало зачаївся у згині арки, не впіймав би його за комір та не кинув додолу. Звідти вже хлопцеві відкрилося видиво сліпої божої кари, що нею видавалася жінка в леткому монашому вбранні та з двома громовицями в долонях.

Їй пощастило тоді вціліти, і, коли ворог відступив на коротку мить, вона опустила зброю і впала би, змучена, коли б не наспів проквестор, цупко ухопивши її за плечі та підштовхнувши вперед, до рятівної арки. Добре, що знемога зробила її сумирною, бодай би на короткий час, і лише потім, у якомусь брудному дворі, коли гонитва вже дивом рушила деінде, з нею стався другий напад шаленства. Вона поривалася вернутись до притулку, вимагала віддати вилучену проквестором зброю і заледве не видряпала Горганові очі, видираючись геть з його рук.

Вдвох із Лукою їм вдалося вгамувати нестямну, і тоді вже Мора дозволила вивести себе до контори, куди Горган змусив їх пробиратися через «крипту». І це було вчасне рішення: під парадними дверима Магістрату, замість поліції, уже чигала ворожа варта, а Клим та Велько подбали наново їх замкнути, зготувавшись до облоги.

Лука прошкандибав до контори мало не навпомацки, немов сновида. Йому й на гадку не спадало, що буде так тяжко. Лише сьогодні вдень він мав удосталь звитяги, аби пориватися шукати Тілію, рятувати дітей чи воювати inferi… Мав удосталь — тоді, але не тепер. Загибель квестора — стрімка й безглузда, зробила із хлопцем щось таке, від чого підгиналися коліна та бралися дрижати руки. Він мовби щойно зараз утямив свою прикру вразливість, чому не може зарадити ані мудрість, ані досвід, ані справді добрі