Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Я мушу бігти, інакше загину.

Проте не можу. Я не можу. Ледве стою на ногах, про те, щоб спробувати поборотися навкулачки, й мови бути не може.

«Біжи! — кричу на себе в думках. — Біжи, кляте порожнє місце. Ти хочеш загинути?»

Машина Клер на дорозі. Я бачу світло фар, що пронизує ніч, одразу за поворотом.

А потім долинає жахливе вищання шин і такий гуркіт, якого досі чути не доводилося. Вищить гума, скрипить метал, одна машина об іншу. Здається, це відлуння лишиться назавжди в лісовому тунелі й звучатиме в моїх вухах. Підводжуся, спрямовую погляд сповнених жаху очей у напрямку звуку зіткнення.

Потім проламується тиша — чутно лише шипіння радіаторів, що гудуть у холодне повітря.

Бракує сил для бігу. Але йти ще можу, ноги тремтять. Капці згубила. Асфальт такий холодний, як крига, проте я нічого не відчуваю.

Серед тиші чую уривчасте схлипування й шипіння радіо. Зненацька я аж підстрибую й ледве втримуюся на ногах. Дерева осяює блакитне світло, схоже на язики полум’я.

Ще крок. Потім іще один. Змушую себе плестися до повороту, туди, де щось таки сталося.

Але перш ніж дістаюся до місця, чую нечіткий жіночий голос. Вона говорить щось по телефону? Я наближаюся і бачу — це поліцейський радіозв’язок.

Це Ламарр. Вона стоїть біля відчинених дверцят своєї поліцейської машини. По обличчю тече кров, у блакитному світлі сирени вона здається чорною. Вона говорить по рації.

— Наземний контроль, — її голос дрижить, чуються схлипування. — Запит на негайну допомогу та швидку, номер дороги Б4146, одразу біля Стейнбріджа, зв’язок закінчено, — вона слухає хриплу відповідь. — Роджере, — промовляє нарешті, потім додає. — Ні, я не поранена. Але інший водій, слухай, відправляй швидку. І пожежників з обладнанням для розрізування металу. Все.

Вона обережно кладе рацію і йде до іншої машини.

— Ламарр, — мій голос уривається, його не чути. Кінцівки такі важкі, не думаю, що вистачить снаги на ще один крок. Я тримаюся за дерево обіч дороги. — Ламарр, — мій голос уривається серед шуму мотора та тріскотіння радіо. — Ламарр…

Вона обертається, дивиться на мене. Нарешті знаю, що можу розслабити коліна, падаю на холодний, вологий від снігу асфальт, я більше не мушу бігти.

— Норо! — чую крізь туман. — Норо! Господи, тебе поранили? Тебе поранили, Норо?

Але слів, щоб їй відповісти, я не знаходжу. Ламарр біжить до мене, я відчуваю, як її сильні руки хапають мене під пахвами, коли падаю на дорогу. Вони тримають моє тіло й обережно опускають на землю.

Скінчилося. Усе скінчилося.

35

— Норо, — мій плутаний, неспокійний сон порушує ніжний, але наполегливий голос, повертаючи до реальності. Мені він знайомий, хто це? Не Ніна. Занадто низький для Ніни. — Норо, — звертаються до мене знову.

Розплющую очі.

Це Ламарр. Вона сидить на стільці біля ліжка: великі, темні та осяйні очі, блискуче волосся, зачесане назад із чітко окресленого лоба.

— Як ви почуваєтеся?

Намагаюся приборкати ковдру, помічаю, що на шиї в неї корсет — анітрохи несумісний з її шовковою тунікою.

— Заходила вчора, проте мене випровадили геть.

— Ви теж у лікарні? — бурчу їй. Вона дає мені води, з вдячністю жадібно ковтаю. Ламарр хитає головою, її важкі золоті сережки ніжно гойдаються.

— Ні. Ходжу побита. Учора вранці мені надали допомогу й відправили додому. Пощастило, діти не люблять залишатися самі вночі. Найменшому лише чотири.

У неї є діти? Цю інформацію сприймаю як примирення. Щось у наших стосунках змінилося.

— Я, — починаю фразу, роблю ще один ковток і починаю знову. — Усе скінчилося?

— Ви в нормі, — відказує Ламарр. — Якщо ви це маєте на увазі. А щодо справи, то у списку підозрюваних у Джеймсовій смерті лишилася тільки Клер.

— Як Фло?

Можливо, це моя уява, проте, здається, по обличчю Ламарр пробігає тінь. Не розумію — чому? Її вираз стає знову спокійним та м’яким, але в маленькій палаті вкотре поселяється страх.

— Вона… Тримається, — відповідає Ламарр.

— Я можу її провідати?

Ламарр хитає головою.

— Вона… вона з сім’єю. Зараз лікарі не пускають відвідувачів.

— Ви її бачили?

— Так, учора.

— Сьогодні їй гірше?

— Я не казала цього, — промовляє Ламарр, проте її погляд стурбований. Я знаю, що вона щось замовчує. Пам’ятаю Нінині слова про передозування «Парацетамолом». Мені відомо, що руйнівні наслідки вчинків Клер відчуваються навіть зараз.

З усього, що накоїла Клер, це найжорстокіше. Те, що вона заподіяла Джеймсові, що намагалася заподіяти мені, принаймні мало причину. Але Фло — її єдиним злочином була любов до Клер.

Не знаю, коли вона почала розуміти правду, коли здогадалася про повідомлення, яке просила надіслати Клер у перший вечір. Воно було таким безневинним: «Джеймсе, це я, Лео. Лео Шоу». Не знаю, що їй сказала Клер, мабуть, якусь маячню. Жарт на дівчачому святкуванні.

Перші підозри, мабуть, з’явилися, коли Ніна відкрила правду про моє минуле з Джеймсом, і Фло взялася розмірковувати, навіщо Клер ворушити минуле. А коли Ламарр почала допитуватися про телефони… і повідомлення… Вона зрозуміла, що справа темна.

Не думаю, що вона дізналася правду, принаймні не одразу. Вона намагалася зустрітися з Клер у лікарні, але її не пустили. Стан Клер був надто важкий, та й поліція забороняла свідкам із готелю заходити до лікарні. Ніна розповідала, що їй довелося добряче поборотися, щоб провідати мене, і це ж лише після того, як її свідчення перевірили сотні разів. А Клер вдавала спантеличену та напівпритомну, вичікуючи, що стане відомо про мене від Ламарр, перш ніж «прокинутись».

Ні. Фло лишилася в готелі, мучилася й роздумувала, без шансів дізнатися в Клер, що їй розповідати. Вона казала неправду, заплутуючись іще більше в тенетах брехні. Вона міркувала над своїм учинком, над тим, що запустила механізм. І засумнівалася в мотивах Клер. Її охопив відчай.

— Ви знаєте? — я насилу ковтаю, намагаючись відігнати думки про Фло, що лежить десь поряд по коридору й бореться за життя. — Ви знаєте, що трапилося? Клер розповіла?

— Клер не в змозі відповідати на запитання через стан здоров’я, — сумно повідомила Ламарр. — Принаймні так сказав її адвокат. Але у нас достатньо даних для справи. Окрім ваших свідчень, аналізу на вміст токсичних речовин препарату, що вам підсипала Клер, та зізнання Фло більш ніж достатньо. До речі, вона не телефонувала до швидкої.

— Тобто?

— З будинку. Коли Джеймс помирав. Не зареєстровано жодного виклику 999. Це мало би нас насторожити, проте ми були надто заклопотані пошуком інших доказів, — вона зітхає. — Звісно, коли вам стане краще, зробите офіційну заяву. Але про це потурбуємося