Читати книгу - "Казки народів світу"

Шакалове гавкання почули в селі, яке було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.

Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:

— Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.

— Що час, то час! — скрушно зітхнув верблюд.

— То я сідаю тобі на спину?

— Та сідай уже!

Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:

— А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?

— І сам не знаю, — відповів шакал. — Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на всю пельку.

— Он воно що! — мовив верблюд. — То ти таки не винен. Звичка є звичка!

Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:

— А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.

— Що ти, що ти! — злякано заскиглив шакал. — Адже тут он як глибоко, навіть дна не видко! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?

— І сам не знаю — закортіло і край! — відповів верблюд. — Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!

З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було — він захлинувся й потонув.

І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.

ЯК ОДИН СЕЛЯНИН ІЗ ТРЬОМА ЗЛОДІЯМИ ВПОРАВСЯ

Індонезійська народна казка

Неподалік від дороги, що звивалася понад заболоченим узбережжям острова Суматра, стояла халупа, а біля неї росло одно-однісіньке бананове дерево.

Якось по обіді на дорозі показалося троє перехожих — чернець, лікар та лихвар. Зголоднілі й стомлені до краю, вони побачили дерево з плодами й завернули до халупи.

— Нас троє, а селянин один, — обізвався лихвар. — Нарвімо у нього бананів!

Вони підійшли до дерева й почали зривати банани.

— Що ви робите, шановні панове? — вигукнув, підбігши до них, господар. — Це ж мої банани, а ви навіть дозволу не спитали.

— Твої? Ха-ха! То й що з того? — зухвало спитав чернець.

— Вони в тебе такі гарні, що ми, коли побачили, відразу ж захотіли скуштувати, — докинув лікар.

— Не заважай нам, чоловіче, коли хочеш цілі ребра мати, — пригрозив лихвар.

«Їх троє, а я один. Не впоратись мені самому, — подумав селянин. — Але знущатися з мене і красти моє добро не дозволю».

Підійшов він до непроханих гостей та й каже:

— Для мене, звичайно, велика честь, що до моєї злидарської оселі завітали слуга божий та славетний лікар. Проте дивуюся, що в такому шановному товаристві я бачу й лихваря. Ото вже жадібний! Ви ще й по одному банану не зірвали, в він уже п’ять загріб, і всі — спілі-спілі!

— Ненажера! — гримнув на лихваря чернець. — Це ти так поважаєш божого слугу? Забирайся геть! А як ні — то начувайся!

Лихвар подивився на гнівні обличчя всіх трьох і подумав:

«Їх троє, а я один. Не впораюся з ними».

Зітхнув і поплентав з двору.

Селянин підійшов до лікаря.

— Не гнівайтесь на мене, шановний пане, але гадаю, ваша наука не може лікувати людей від тих хвороб, які на них бог посилає.

— Що ти верзеш, невігласе? Та ж я зцілив од тяжких недуг силу-силенну хворих!

— Коли хто з тих хворих і видужав, то на те була божа воля.

— Яка там у біса божа воля?! — розгнівався лікар. — Це я їх вилікував, а ке якийсь там бог!

— Людоньки! Він богохульник! — розлючено вигукнув чернець. — Ти не віриш у безмежну могутність отця небесного?

— Цей нечестивець наважився осквернити ім’я боже! — обурено мовив господар. — Нема йому прощення!

«Їх двоє, а я один. Не впораюся з ними», — подумав лікар.

Кинув на землю зірвані банани і попхався з двору.

Залишившись наодинці з ченцем, селянин спитав:

— Ти, отче, за своє життя, певно немало святих книг прочитав? То скажи мені: хоча б у одній мовиться про те, що можна чуже добро красти?

— Ні,— відповів чернець. — У жодній не доводилося читати такого.

— То чому ж ти зайшов до мого двору і рвеш банани з дерева, яке тобі ке належить?

Поки чернець думав-гадав, що на це відповісти, селянин узяв палицю і, показуючи на дорогу, сказав:

— Іди собі, святий отче, і більш не пхайся туди, куди тебе не просять.

Чернець подививсь на палицю і хутенько подався з двору.

Отак мудрий селянин завдяки своїй кмітливості позбувся непроханих гостей.

ПЕНЗЛИК МАЛЯНА

Китайська народна казка

Жив колись бідний хлопець на ім’я Малян. З самого малечку він мріяв про те, щоб навчитись малювати. Та от біда: не було в нього за що купити пензлика. Якось довелося йому йти повз школу. Зазирнув він у відчинене вікно і побачив, як учитель малює картину. Зайшов хлопець у клас і попросив учителя хоч на деякий час дати йому пензлика.

Учитель здивовано витріщив на нього очі, а потім як гаркне:

— Злидар! Малювати, бачте, йому захотілося. Ану геть звідси! — і вигнав Маляна зі школи.

«Хіба коли бідний, то й малювати не дозволяється? » — обурився хлопець, і йому ще дужче захотілося навчитись малювати. Бувало, збирає хмиз у горах, візьме гілку і давай на піску пташок малювати. А то піде на річку, вмочить пальця у воду і тут, просто на камені, рибок малює.

З часом Малян навчився добре малювати, а пензлика в нього все не було. А як же він хотів його мати! Приснилося йому якось, що підходить до нього сивобородий дідусь і дарує йому вимріяного пензлика.

— Це чарівний пензлик, — сказав дідусь, — тож будь обережний із ним, бо може статися лихо.

Від радощів хлопець аж прокинувся. Що за диво! В руці він справді тримав пензлика. Схопився Малян з ліжка й одразу заходився малювати птаха. Та щойно закінчив він роботу, як птах змахнув крилами й полетів.

Відтоді Малян цілісінькі дні просиджував дома і малював