Читати книгу - "Хід королем"

«Для нас така ситуація нова,— коментує один з маклерів.— Ринки ненавидять невизначеність, а сьогодні вранці вони були в сум'ятті. Як кажуть шейхи: якщо валиться Букінгемський палац, то що можна казати про Банк Англії? У Сіті настрій, наче в худоби напередодні Різдва...»

Розділ сорок третій

От клятий упертюх! Якби я його розіпнув, він би ще сподівався на третій день воскреснути.

Гарний деньок для повішення, подумав Маккіллін. Зала була напхана під зав'язку, й чимало членів палати общин, не маючи змоги зайняти місця на лавах, стояло біля бар'єра, тіснилось у проходах і юрмилося навколо крісла спікера. Тиснява від переважно чоловічих тіл була така, що це створювало збуджену, розбурхану атмосферу, просякнуту очікуванням. Подейкували, що схоже відбувалось у Тайберні, коли юрма збігалася повитріщатися на бідолаху, на якого чекала тринога шибениця[44],— люди навіть платили за привілей побачити, як приречений гойдатиметься в зашморгу.

Уже вишикувалася довга черга з сьогоднішніх жертв. Хвиля паніки накрила валютні ринки й перекотилася на фондові біржі, тож до обіду акції геть упали. По всьому місту лунали болісні зойки тих, у кого лишилися відкриті позиції, і паніка летіла швидше, дівчата в танці на Единбурзькому фестивалі. Будівельні товариства збиралися на екстрені засідання; ставки за іпотекою мали зрости — питання лише наскільки. Звісно, це не королівська провина, але люди втратили свою дитячу віру в недолю, в те, що катастрофи трапляються самі по собі: їм треба було знайти цапа-відбувайла. І це означало, що Маккіллін теж потрапив під вогонь, і тепер він скорботно пригадував свої нещодавні публічні заяви про прихильне — на сто відсотків — ставлення до королівської родини. Він цілий ранок міркував про те, що напад — це найкращий метод оборони, тож треба в усьому підтримувати короля, але вирішив, що на короля націлено забагато ворожих гармат. За ним не стоїть легка кавалерія, а він сам не Ерол Флінн[45]. Щоб тебе ні за що застрелили в Тросаксі — то краще вже дожити до нового дня й боротися. Поставити питання про права людини, можливо, щось із високої сфери, пов'язане з блискавичною поїздкою прем'єр-міністра до Москви, призначеною на наступний тиждень. Цього досить, цим Маккіллін наче відсторониться від битви, це витягне його з шибениці... Чекаючи, він покривався липким потом, відчуваючи тиск тіл перегодованих чоловіків, скупчених навколо.

Він бачив, як Уркгарт з'явився о третій годині п'ятнадцять хвилин по обіді: продерся крізь тисняву навколо крісла спікера, переступаючи витягнуті ноги міністрів Кабінету, які сиділи хтозна-як на передній лаві. Уркгарт усміхнувся до Маккілліна через «кур'єрську скриньку»: тонкі губи на мить оголили різці — це був перший попереджувальний постріл у пообідній кампанії. За Уркгартом сиділа вельмишановна членкиня парламенту від Північного Дорсету,— вона догідливо кивала, коли шеф усідався на своє місце,— убрана в яскраво-шарлаховий одяг, який горів, мов світлофор, серед сірих костюмів і який чудово буде видно на телеекранах. Вона цілий ранок репетирувала міміку перед дзеркалом. Це була вродлива і показна жінка, у добрій формі, років сорока, голос у неї був як у гієни, а в ліжку, як заявляли деякі члени опозиції, вона бере верхнє «до». Вона ніколи не займала міністерського крісла, але її мемуари, певно, за накладами перевищать усі інші.

Маккіллін відкинувся на спинку, створюючи враження розкутості, а насправді роздивляючись прес-галерею над головою; над різьбленим поруччям виднілися голови борзописців: обличчя застигли в очікуванні, олівці й упередження нагострені. Він не примусить їх чекати, він стане до бою за першої-ліпшої нагоди, помахає прапором і піде з поля брані раніше, ніж почнеться справжня битва і все вийде з-під контролю. Права людини — ось воно. Збіса добра ідея.

Мадам спікер уже виголосила перше питання — чим займатиметься прем'єр-міністр протягом дня,— й Уркгарт давав стандартну і прораховано-туманну відповідь, розповідаючи про кілька офіційних зустрічей, які заплановані після того, як він «відповість на питання з палати общин».

— Якщо справді відповість, то це буде вперше,— озвався Звір зі свого місця біля проходу між рядами, де сідав завжди. Вигляд у нього був такий, ніби у нього нетравлення шлунка: можливо, сандвічі й пінта гіркого пива не пішли на користь.

Уркгарт стисло відповів на перше питання про місцеву окружну дорогу, яке поставив сумлінний депутат від округу, де він мав незначну більшість,— і пробила година Маккілліна. Він, нахилившись уперед, розвернувся до вуха мадам спікера.

— Лідер опозиції,— голос мадам спікера викликав його до «кур'єрської скриньки». Він навіть ще не встиг устати, як уже чийсь голос прорізав гамір:

— Як ви могли переплутати цього жалюгідного недомірка-підхлібника з лідером опозиції!

Маккіллін відчув, як його щоки наливаються кров'ю — спочатку від гніву, потім від подиву. Це був Звір. З його власної фракції!

— Порядок! Порядок! — закричала мадам спікер. У такій розпеченій і зарядженій атмосфері, де стільки розпашілих депутатів штовхалися та пхалися ліктями, вона знала: важливо одразу наголосити на своєму авторитеті, щойно з'являться перші ознаки безладу.— Я все чула. Вельмишановний член має негайно забрати свої слова назад!

— А як ще можна назвати того, хто відкинув усі принципи і лиже чоботи королівській родині? Та він уже до блиску їх стер.

Опозиціонери сиділи переважно мовчки, ошелешені. Урядовці з гальорки теж не могли визначитися — чи погодитися зі Звіром, чи засудити його вульгарність, але всі знали, що необхідно наробити якомога більше галасу і підлити олії у вогонь. Обурення дедалі зростало, непокірний чуб упав Звіру на обличчя, а мішкувата спортивна куртка була розхристана; Звір зірвався на ноги, ігноруючи неодноразові вимоги мадам спікера.

— Але ж хіба це не є незаперечним фактом...

— Досить! — вереснула мадам спікер; її окуляри у формі півмісяців сповзли на ніс, вона розчервонілася, бо під перукою їй було надто спекотно.— Я без вагань закличу до порядку вельмишановного члена, якщо він негайно не забере своїх слів назад!

— Але...

— Забрати! — наростали зусібіч вимогливі крики. Сержант варти, парламентський констебль, одягнений у чорний убір ката аж до шовкових панчіх і церемоніального меча, виструнчився біля бар'єра, чекаючи на вказівки мадам спікера.

— Але...— знову почав Звір.