Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Коли ми, американці, перелічуємо найвелелюдніші суспільства Нового світу, які існували в 1492 році, на думку нам спадають лише ацтеки й інки. Ми забуваємо, що в Північній Америці також існувало густонаселене індіанське суспільство у найвідповіднішому для цього місці — долині р. Міссісіпі, в якій і нині розташовані наші найродючіші сільськогосподарські угіддя. Однак у випадку цього суспільства конкістадори не зробили власноручного внеску в його зникнення; брудну роботу за них виконали євразійські мікроби, які просувалися куди швидше за конкістадорів. Коли 1540 року Ернандо де Сото став першим європейським конкістадором, який перетнув південний схід США, на його шляху траплялися лише знелюднені індіанські міста, населення яких вимерло від епідемій за два роки до того. Ці епідемії дісталися сюди від прибережних індіанців, які контактували з іспанцями, що навідувалися на узбережжя. Іспанські бацили поширилися вглиб континенту, значно випередивши самих іспанців.

Де Сото все ж таки побачив кілька багатолюдних індіанських міст у нижній течії Міссісіпі. Після закінчення його експедиції минуло багато часу, перш ніж європейці вдруге досягли долини цієї ріки. На той час євразійські мікроби вже закріпилися в Північній Америці та продовжували поширюватися. На момент другої появи європейців у нижній течії Міссісіпі — приходу французьких поселенців наприкінці 1600-х років — майже всі з цих великих індіанських міст зникли. Від них залишилися тільки великі насипи. Лише останнім часом ми з’ясували, що багато із тих суспільств, які створили ці насипи, процвітали на момент прибуття Колумба до Нового світу і що колапсу вони зазнали (мабуть, через хвороби) між 1492 роком і початком систематичного європейського дослідження долини Міссісіпі.

Коли я навчався в американській школі, нас учили, що в Північній Америці попервах мешкало близько одного мільйона індіанців. Така мала кількість була зручною, бо виправдовувала завоювання білими буцімто майже порожнього континенту. Однак археологічні дослідження і ретельне вивчення описів, полишених найпершими європейськими відвідувачами американських узбереж, нині свідчать про іншу кількість початкових мешканців — близько 20 млн. У Новому світі індіанське населення зменшилося протягом одно- го-двох сторіч після прибуття Колумба, згідно з оцінками, на цілих 95%.

Головними убивцями були бацили Старого світу, на яких індіанці раніше ніколи не наражалися і проти яких вони через це не мали ні імунітету, ні генетичної опірності. Віспа, кір, грип і висипний тиф змагалися за першість серед убивць. А на додачу, дифтерія, малярія, паротит, коклюш, чума, туберкульоз і жовта гарячка наступали їм на п’яти. У безлічі випадків білі виступали лише пасивними статистами тих спустошень, які наставали у зв’язку з прибуттям мікробів. Наприклад, у 1837 році індіанське плем’я мандан, яке мало одну з найрозвиненіших культур на Великих рівнинах, підхопило віспу з пароплава, який плив угору по течії Міссурі з Сент-Луїса. Населення одного манданського села за кілька тижнів скоротилося з 2 000 осіб до менш ніж 40.

Якщо в Новому світі закріпився добрий десяток чільних інфекційних хвороб походженням зі Старого світу, то, мабуть, жоден чільний убивця не дістався Європи з Америки. Єдиний можливий виняток — сифіліс, батьківщина якого поки що остаточно не з’ясована. Однобічність обміну мікробами дивує ще більше, коли пригадати, що багатолюдне, щільне скупчення населення становить передумову для еволюції наших масових інфекційних хвороб. Якщо нові оцінки чисельності доколумбівського населення Нового світу точні, то вона не надто поступалася тогочасній чисельності населення Євразії. Деякі міста Нового світу, наприклад Теночтитлан, належали до найбільших за кількістю жителів міст світу. Чому ж у Теночтитлані не було страхітливих бацил, які чатували на іспанців?

Можливо, одним із чинників цього було запізнення, з яким поява густо- населених суспільств розпочалася в Новому світі порівняно зі Старим світом. Інший чинник — те, що три найгустонаселеніші американські центри (Анди, Мезоамерика і долина Міссісіпі) так і не були поєднані між собою в один велетенський розплідник для мікробів за допомогою регулярної і швидкої торгівлі, як це сталося із Європою, Північною Африкою, Індією та Китаєм у староримські часи. Але й ці чинники не пояснюють, чому Новому світу в кінцевому підсумку начисто бракувало смертоносних масових епідемій. (На мумії перуанського індіанця, котрий помер 1 тис. років тому, було виявлено ДНК туберкульозу, але використана в цьому дослідженні процедура ідентифікації не дає змоги відрізнити людський туберкульоз від близько спорідненого патогена (Mycobacterium bovis), поширеного серед диких тварин.)

Натомість головна причина відсутності масових смертоносних епідемій в Америці стає чітко зрозумілою, коли ми на мить задумаємося і поставимо просте питання: а з яких мікробів вони могли гіпотетично розвинутися? Вище ми зазначали, що євразійські масові хвороби еволюціонували із хвороб євразійських гуртових тварин, одомашнених людьми. Якщо в Євразії було багато таких тварин, то в Америці загалом одомашнили лише п’ятьох: індика в Мексиці та на південному заході СІЛА, ламу/альпака і морську свинку в Андах, мускусну качку в тропічній Південній Америці та собаку по всій Америці.

Далі ми також переконалися, що крайня убогість Нового світу на свійських тварин відображає його убогість на дикий відправний матеріал. Близько 80% великих диких ссавців Америки зникли наприкінці останнього зледеніння близько 13 тис. років тому. Ті кілька доместикатів, які залишилися для корінних американців, були малоймовірними джерелами масових хвороб порівняно зі свинею і коровою. Мускусні качки й індики не живуть величезними зграями і не є охочими до ласки видами (на відміну від ягнят), із якими у нас буває багато фізичного контакту. Морські свинки, може, й зробили внесок у вигляді трипаносомних інфекцій, як-от хвороба Шаґаса або лейшманіоз, до каталогу наших напастей, але це поки що не підтверджено. Найбільше, на перший погляд, дивує відсутність будь-яких людських хвороб, набутих від лам (або альпака), котрі виглядають як андські аналоги великих євразійських свійських тварин. Однак лами мали чотири недоліки як джерела людських патогенів: їх тримали меншими стадами, ніж овець, кіз і свиней; їхня сумарна кількість ніколи навіть віддалено не наближалася до кількості свійських тварин у Євразії, оскільки лами не поширилися за межі Анд; люди не пили молока лам і не заражалися через нього; і лам не тримають у приміщеннях бік-о-бік із людьми. Натомість жінки-матері новогвінейських верхогір’їв часто няньчать поросят, а свиней і корів селяни нерідко тримають під одним дахом із собою.

Історична значущість хвороб тваринного походження виходить далеко за межі зіткнення між Старим і Новим світами. Євразійські мікроби відіграли вузлову роль у вигубленні корінних народів багатьох інших частин