Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Ще однією смертельною хворобою, що зникла з іншої причини, була новогвінейська сміхотлива хвороба, яка передавалася через канібалізм і яку спричиняв вірус уповільненої дії, після котрого ніхто ніколи не видужував. Куру була майже знищила 20-тисячне новогвінейське плем’я форе, але встановлення австралійського урядового контролю близько 1959 року поклало край канібалізму, а отже, поширенню куру. Медичні аннали повні історій про хвороби, які не схожі на жодне із відомих сьогодні захворювань, але які колись викликали спустошливі епідемії, а потім зникали так само загадково, як і з’являлися. «Англійська пітниця», яка нажахала Європу, пронісшись між 1485 і 1552 роками, та «пікардійська пітниця» XVIII—XIX століть у Франції — це два приклади численних епідемічних хвороб, які зникли задовго до того, як сучасна медицина винайшла методи ідентифікації хвороботворних мікробів.

На третій стадії еволюції наших головних захворювань перебувають колишні тваринні патогени, які вже утвердилися в людському організмі, не вимерли або ще не вимерли і мають шанси стати чільними убивцями людей. Дуже непевне майбутнє у гарячки Ласа, яку спричиняє вірус, отриманий нами, вочевидь, від гризунів. Її вперше зафіксували 1969 року в Нігерії, де вона викликала настільки заразну смертельну хворобу, що лікарню відразу зачиняли, якщо в ній з’являвся хоча б один випадок цього захворювання.

Надійніше утвердилася хвороба Дайма, яку викликає спірохета, котра нам передається через укуси кліщів, що їх переносять миші й олені. Попри те, що перший відомий випадок захворювання людини на цю хворобу в Сполучених Штатах зафіксовано лише 1962 року, вона вже досягає епідемічних масштабів у багатьох частинах цієї країни. Ще ширші перспективи (з погляду вірусу) гарантував собі СНІД, який походить від вірусу мавп і який уперше виявили в людині близько 1959 року.

На останній стадії цієї еволюції перебувають чільні, давно утверджені епідемічні хвороби, які вражають тільки людей. Ці хвороби, мабуть — еволюційні обранці з-поміж набагато більшої кількості патогенів, які намагалися перебратися на постійне проживання від тварин до нас, але здебільшого згинули на шляху.

Що ж насправді відбувається на тих стадіях, коли винятково тваринна хвороба перетворюється на винятково людську? Одна з трансформацій — зміна переносника інфекції: коли мікроб, який використовує одного чле- нистоногого переносника, перебирається на новий вид жертв, йому доводиться шукати нового переносника. Наприклад, висипний тиф попервах переносили від щура до щура щурячі блохи, чиїх послуг вистачило, щоб збудник цієї хвороби зміг перекинутися від щурів до людей. Згодом мікроби висипного тифу виявили, що людські воші пропонують набагато зручніший метод прямого перевезення між людськими тілами. Зараз, коли американці здебільшого очистили себе від вошей, висипний тиф відкрив новий шлях до наших тіл: заражаючи східних північноамериканських летючих білок, а від них перекидаючись на людей, на чиїх горищах оселяються ці тварини.

Одне слово, хвороби й далі еволюціонують, а мікроби через природний добір пристосовуються до нових жертв і переносників. Але порівняно з організмами корів, люди мають інші захисні механізми, воші, фекалії та хімічний склад. У цьому новому середовищі мікроб повинен розвинути нові прийоми виживання і розмноження. В кількох промовистих випадках лікарі або ветеринари мали змогу спостерігати за мікробами саме в той час, коли в них розвивалися ці нові прийоми.

Найліпше вивчений випадок — зараження австралійських кролів міксоматозом. Про цей вірус, характерний для диких видів бразильських кролів, було відомо, що він може викликати смертельну епідемію серед європейських свійських кролів, які належать до іншого виду. Тому вірус навмисно занесли до Австралії у 1950 році, сподіваючись очистити континент від справжньої пошесті європейських кролів, яких нерозумно завезли сюди в XIX столітті. Протягом першого року вірус міксоматозу дав утішний (для австралійських фермерів) 99,8-відсотковий рівень смертності серед заражених кролів. На превеликий жаль для фермерів, наступного року смертність упала до 90%, а згодом — до 25%, розладнавши плани повністю очистити Австралію від кролів. А проблема полягала в тому, що вірус міксоматозу еволюціонував для служіння власним інтересам, які розходилися з нашими інтересами й інтересами кролів. Він змінився в такий спосіб, щоб убивати менше кролів і давати змогу смертельно враженим довше пожити перед смертю. Як наслідок, менш убивчий вірус міксоматозу передає своє потомство більшій кількості кролів, ніж початковий надзвичайно убивчий міксоматоз.

Аналогічний розвиток людської хвороби можна простежити на прикладі несподіваної еволюції сифілісу. Сьогодні в нас із сифілісом у першу чергу асоціюються генітальні виразки і дуже повільний перебіг захворювання, який без належного лікування через багато років призводить до смерті більшості осіб. Однак на момент першої безсумнівної згадки про сифіліс у Європі (1495 рік) його пустули часто вкривали все тіло від голови до колін, викликали відпадання тканин на обличчі хворих і призводили до смерті за лічені місяці. Станом на 1546 рік сифіліс уже розвинувся у хворобу із симптомами, які ми знаємо сьогодні. Вочевидь, сталася та сама історія, що й із міксоматозом: ті спірохети сифілісу, які розвинули в собі здатність якомога більше подовжувати життя жертви, завдяки цьому передавали своє потомство більшій кількості нових жертв.

Велике значення смертоносних мікробів в історії людства чудово ілюструє завоювання європейцями Нового світу і подальша його депопуляція. Значно більше корінних американців померли від євразійських бацил у своїх ліжках, аніж від європейських рушниць і шабель на полі бою. Ці мікроби підірвали індіанський опір, винищивши більшість із них та їхніх лідерів і похитнувши бойовий дух решти. Наприклад, у 1519 році Кортес висадився на узбережжі Мексики, маючи під рукою 600 іспанців, і завоював багатомільйонну й схи- блену на війні імперію ацтеків. Те, що Кортес дійшов до столиці ацтеків Тено- чтитлана, утік звідти, втративши «лише» дві третини своїх сил, і зумів прорватися назад до узбережжя, демонструє іспанську військову перевагу і початкову наївність ацтеків. Але коли почався черговий наступ Кортеса, ацтеки більше не були наївними і вперто боролися за кожну п’ядь. Вирішальну перевагу іспанцям подарувала віспа, яка досягла Мексики у 1520 році в тілі одного інфікованого раба, якого привезли з іспанської Куби. Вислідна епідемія знищила майже половину ацтеків, зокрема імператора Куїтлауака. Тих, хто уцілів, вона деморалізувала, оскільки вбивала ацтеків, таємничим чином оминаючи іспанців і нібито прославляючи їх непереможність. До 1618 року початкове мексиканське 20-мільйонне населення скоротилося до 1,6 мільйона осіб.

Пісарро супроводжувала така сама лиховісна удача, коли він 1531 року висадився зі 168 вояками на узбережжі Перу, щоб підкорити багатомільйонну імперію інків. На щастя для Пісарро і на лихо для інків, віспа дісталася до Перу суходолом близько 1526 року, вбивши значну частину інкського населення, зокрема імператора Уайна Капака і його офіційного спадкоємця. Як