Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

***

Острів Мрій зустрів нас із Джиммі чистим до неможливості пляжем, акуратною набережною та поселенням як з ілюстрації до роману-утопії. Я йшла по вимитій до блиску бруківці, повз однакові білосніжні будинки з червоними глиняними дахами, дихала густим ароматом квітів, яких було повно біля кожної садиби, і мені здавалося, що довкола – лялькове містечко, сплановане генієм прискіпливості та побудоване схибленим на порядку майстром. На вулиці навіть лавки були однакові!

Ніякого галасу: ні крику дітлахів, ні суперечок сусідів, ні звуків домашніх тварин… Я ніби дивилася на діораму в музеї: деталізовану, позбавлену вад і зовсім неприродну.

У місті були мешканці. Вони займалися якимись невідкладними справами і не звертали на нас із Джиммі уваги, ніби звикли до щоденної ходи вимазаних сажею обірванців по своїх вилизаних вулицях.

– Мені страшно, – ляпнула я, сама не чекаючи від себе таких зізнань.

– Мені теж, – відповідь вражала спокоєм.

– Ти впевнений, що зі смертю Арахлони її чари розвіються? – Я могла б говорити нескінченно, аби не вслухатися в тишу, що дзвеніла у вухах. – Як на мене, для острова нічого не змінилося.

– Змінилося. Тільки його мешканці поки що про це не знають.

– Думаєш, вони зрадіють?

– Або помстяться.

Який обнадійливий оптимізм…

Я майже бігла, пристосовуючись до швидкості Джиммі. Наші підошви стукали бруківкою надто голосно, і мені раз у раз здавалося, що за нами хтось іде: крадеться тихо-тихо і завмирає, варто звернути увагу на шарудіння на межі людського сприйняття.

– Сумніваюся, що центр – гарна ідея, – зробила я чергову спробу зав’язати розмову.

– Центр скрізь центр, а тут він особливо… Емм… Помітний.

– Не факт, що в Арахлони були тямущі помічники.

– І не факт, що вони підуть на діалог, – погодився Джиммі, – але варіантів у нас небагато. Ми або отримаємо те, що нам треба, або ні.

Ідеальна логіка. Я здалась і замовкла, розглядаючи білі вежі з синіми прапорами, що височіли попереду. Вони здіймалися над містом і (можу помилятися!) були частиною масштабної споруди – можливо, стародавнього храмового комплексу, якщо можна назвати храмом ступінчасту піраміду, облицьовану ніжно-блакитною плиткою.

– Це королівська гробниця карнаїтів, – авторитетно заявив Джиммі.

– Можу закластися, Арахлона в ній жила, – припустила я, оскільки будова виглядала нехай і урочисто до крайності, але водночас обжито.

– Не здивувався б, якби вона тримала мумію короля в шафі. Чапле?..

Я вкотре загальмувала, не в змозі позбутися примарного тупоту за спиною. Як же це нервувало! Я ледве стримувалась, щоб не розвернутися на сто вісімдесят градусів, але головою крутила у відповідь на кожен дотик вітру до шиї, незважаючи на зневажливі глузування внутрішнього голосу. Той, безсовісний паразит, запевняв: якщо мене захочуть убити здалеку, я цього навіть не зрозумію, якщо нападуть – до револьвера теж не дістануся.

– Чуєш? Якийсь шурхіт… Це хвилі?

Джиммі замислився на кілька секунд.

– Ні, це шепіт.

Мене пробрав озноб. Тихі люди перебували навколо нас – ховалися за мереживними фіранками, зникали в тіні, визирали з-за дверей – і перемовлялися, ділилися враженнями, щось планували… Я не могла йти спокійно під їхніми ухильними поглядами!

Ми вийшли на майдан, замощений кам’яними плитами з хитромудрим візерунком незрозумілого походження, що був надто акуратним як для творіння природи і надто хаотичним як для справи людських рук, але притягував погляд як гігантська гіпнотична картинка.

– Вхід у гробницю відкрито, – зауважив Джиммі.

– Або не в гробницю, – не змовчала я.

Шепіт став гучнішим, човгання – чіткішим, шарудіння тканин зливалося в одне суцільне шелестіння… У поєднанні із загальною умиротвореністю це тиснуло на психіку, змушувало почуватися звіром перед облавою.

– У мене повний «барабан», – обнадіяв Джиммі. – Не бійся, Вайоло лін Артен. Двох смертей не буває.

– Краще б ти взагалі не розкривав рота! – розлютилась я.

Він вдавано засміявся, але було видно: йому теж моторошно.

Кроки почулися так близько, що я крутнулася на місці, схопилася за револьвер і вимовила кілька слів, незнайомих місцевим жителям.

– Джиммі, у нас проблеми.

– Ще ні.

І як довго триватиме це «ні»?