Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Схоже, це було те, що потрібно. Світ шпильок був простим, і Стенлі знав його від і до, як золота рибка знає свій акваріум; але все інше було дуже складним, і єдиний спосіб чогось досягти полягав у тому, щоби дотримуватися правил.  

Він зиркнув на брудні віконця під стелею. Ті були аж надто маленькі, щоб сподіватися крізь них пролізти, і ще й майже герметично замазані багатьма шарами казенної фарби. Тож він, наскільки міг акуратно, вибив одну шибку, щоби впустити хоч трохи свіжого повітря. Цей факт він одразу ж заніс до списку пошкоджень обладнання. 

Пан Шеляг ще дихав, хоч і з неприємним прибулькуванням. У роздягальні була аптечка, оскільки цього вимагали Правила, — але вона містила лише невеликий шматочок бинта, пляшку якоїсь липкої чорної рідини та запасну вставну щелепу пана Шеляга. Пан Шеляг звелів йому ніколи не торкатися своїх саморобних ліків, і Стенлі завжди дуже ретельно дотримувався цього правила, адже часом якась із пляшечок вибухала посеред ночі сама собою. 

Чого в Правилах не було, то це пункту «У випадку нападу величезного летючого створіння з пронизливим голосом сильно вдарте його по пащеці торбинкою зі шпильками». Тепер Стенлі роздумував, чи не внести цей пункт від руки. Але це могло означати «пошкодження майна Поштамту», що загрожувало б йому неприємностями.  

Позаяк усі зафіксовані в Правилах варіанти активних дій виявилися неможливими, Стенлі просто продовжив зберігати спокій. 

Це був тихий снігопад із листів. Деякі горіли в повітрі, здійняті вгору стовпом полум’я, який уже пробився крізь дах Поштамту.  

Деякі вже стали чорною золою, по якій, ніби глузливо повторюючи обриси помираючих літер, пробігали іскри. Деякі — таких було багато — злітали вище і, неушкоджені, пливли над містом, а тоді повільними спіралями спускалися донизу, ніби повідомлення від якогось надміру схильного до бюрократизму божества.  

Продираючись крізь натовп, Мокр порвав піджак. 

— Можливо, люди встигли вибігти, — припустила панна Любесерце, цокаючи підборами поряд із ним. 

— Ви справді так думаєте? — спитав Мокр. 

— Справді? Ні. Не в тому випадку, якщо це справа рук Злотного. Вибачте, я не дуже вмію заспокоювати. 

Мокр зупинився і спробував подумати. Полум’я пробивалося крізь дах лише з одного кінця будівлі. Центральна частина та все ліве крило мали неушкоджений вигляд. Але він знав, що вогонь — підступна штукенція. Він може тихенько жевріти, поки ви не відчините двері перевірити, як він собі, — а тоді робить вдих і приварює ваші очні яблука до черепа. 

— Я все-таки піду всередину, — сказав Мокр. — А ви... — додав він, — ви ж не збираєтеся казати: «Ні, ні, не робіть цього, ви аж занадто хоробрий!» — не збираєтеся, правда ж? 

Якісь люди вже організували ланцюжок для передачі відер з водою з найближчого фонтана; це обіцяло приблизно такий же ефект, як плювок-другий на сонце. 

Панна Любесерце впіймала на льоту палаючого листа, припалила від нього сигарету і глибоко затягнулася. 

— Ні, ні, не робіть цього, ви аж занадто хоробрий! — сказала вона. — Так нормально? Але якщо таки підете, то ліве крило на вигляд досить безпечне. Все ж будьте обережні. Ходять чутки, що на Злотного працює вампір. Із диких. 

— А. Але ж вогонь для них смертельний, ні? — промовив Мокр, без надії сподіваючись побачити в ситуації позитив. 

— Він для всіх смертельний, пане Губперук, — сказала панна Любесерце. — Для всіх.  

Вона взяла його за вуха і міцно поцілувала в губи. Це було як поцілуватися з попільничкою, тільки приємно.  

— Загалом, я б хотіла, щоб ви звідти таки повернулися, — спокійно сказала вона. — Ви впевнені, що не хочете зачекати? Хлопці будуть тут з хвилини на хвилину... 

— Ґолеми? У них вихідний! 

— Але вони мусять підкорятися своїм чемам. Пожежа означає, що людські життя перебувають у небезпеці. Вони це завжди відчувають і ось-ось будуть тут, от повірте.  

Мокр вагався, дивлячись на її обличчя. А люди навколо дивилися на нього. Він не міг не піти туди — це не відповідало б його іміджу. Проклятущий Ветінарі! 

Він похитав головою, розвернувся і побіг до дверей. Краще просто ні про що не думати. Краще не думати про те, який він дурень. Просто помацати вхідні двері... не гарячі. Обережно відчинити... порив протягу, але не вибух полум’я. Вестибюль, підсвічений загравою пожежі. Але горіло нагорі, і, якщо ухилятися та пригинатися, можна добігти до дверей роздягальні. 

Він відчинив ці двері ударом ноги. 

Стенлі підняв погляд від своїх альбомів з марками. 

— Привіт, пане Губперук, — сказав він. — Я зберігав спокій. Але панові Шелягу, здається, погано. 

Старий лежав на ліжку і, судячи з усього, «погано» було надто оптимістичним діагнозом. 

— Що з ним? — спитав Мокр, підіймаючи тіло старого на руки. Пан Шеляг наче зовсім нічого не важив. 

— Це було щось, схоже на великого птаха, але я його відігнав, — пояснив Стенлі. — Я вдарив його торбинкою шпильок по пащеці. У мене... трапився маленький момент, шефе. 

— Що ж, так мало бути, — сказав Мокр. — Гаразд, можеш іти? 

— Я зібрав усі марки, — сказав Стенлі. — І виручку. Пан Шеляг заради безпеки тримає скриньку з виручкою в себе під ліжком, — хлопець просяяв. — І вашого капелюха теж! Я зберігав спокій. 

— Чудово, чудово, — схвалив Мокр. — А тепер тримайся якнайближче за мною, гаразд? 

— А як же пан Підкажи, пане Губперук? — спитав Стенлі, раптом захвилювавшись.  

Десь у вестибюлі щось гримнуло, і тріскотіння вогню помітно посилилося. 

— Хто? Пан Підка... кіт? Та до... — Мокр затнувся і терміново переключив артикуляцію. — До того, як ми виберемося, він стовідсотково буде вже на вулиці їсти смаженого щура і посміхатися. Ну ж бо? 

— Але ж він — поштамтовий кіт! — заперечив Стенлі. — Він ніколи не бував на вулиці! 

«Але зараз він стовідсотково саме там», — подумав Мокр. Проте в голосі хлопця знову прорізався той самий напружений дзвін.  

— Гаразд, винесімо звідси пана Шеляга, — сказав він, пробираючись крізь дверний отвір зі старим на руках, — а тоді я повернуся по Підка...  

Посеред вестибюля впала охоплена полум’ям балка, здійнявши фонтан іскор та палаючих конвертів, які затягнуло в пожежу нагорі. Вал вогню, вогненний водоспад навспак, з гудінням пронизав горішні поверхи та дах. Він ревів. Це був вогонь, що вирвався на волю і брав від неї все. 

Частина Мокра фон Губперука раділа, що це відбувається. Але інша, і дуже клопітна, частина думала: «Я змушував усе це діяти. Все це рухалося вперед. Ідея марок справді спрацювала. Все це було так само чудово, як бути злочинцем, тільки не здійснюючи злочинів. Все це було весело». 

— Нумо, Стенлі! — скомандував Мокр, відвертаючись від жахливого видовища й тривожних думок.  

Хлопець неохоче рушив за ним, усю дорогу до самісінького виходу раз у раз гукаючи триклятого кота. 

Свіже повітря вдарило в легені, як ножем, а разом із ним вдарили аплодисменти натовпу та спалах світла, який одразу засвідчив для Мокра появу чергових проблем. 

— Топрий фечір, пане Губперук! — почувся життєрадісний голос Отто Крикка. — Чесне слофо, якшчо ми хочемо знаходити новин, нам досить просто знаходити вас! 

Мокр проігнорував його і проштовхався до панни Любесерце,