Читати книгу - "Аптекар"

протікав між ними туди-сюди. Вона починала розуміти його слова про те, настільки була для нього справжньою. Він був для неї чимось геть новим, абсолютно новим досвідом. Цей поцілунок і справді був для неї немов уперше, бо жоден донині не був настільки живим, настільки потужнішим за її аналітичний розум. Їй не потрібно було думати.

Яке ж то прекрасне відчуття, коли не треба думати!

Усе навколо обернулось просто на поцілунок із Деніелом, немов ніколи не було іншої мети, щоб дихати.

Він цілував її шию, скроню, маківку. Пригорнувши її обличчя до своєї шиї, зітхнув.

— Почуваюся так, немов чекав ціле століття, щоб це зробити. Немов час зупинився. Кожна секунда з тобою переважує дні життя до того, як я тебе зустрів.

— Усе не має бути таким простим, — щойно він припинив цілувати, вона знову могла думати. Як би їй хотілось, щоб у цьому не було потреби!

Він підняв її підборіддя:

— Ти про що?

— Чи не має нам бути… незручно? Щоб носи заважали й усе таке; себто, уже чимало часу минуло, відколи я це робила, але саме таким я все пригадую.

Він поцілував її ніс, — зазвичай так, але в нашому випадку усе було ненормальним, з якого боку не глянь.

— Не збагну, як таке могло трапитись. Імовірність цього астрономічно незначна. Ти був випадковою принадою, яку вони закинули в пастку для мене. І, за збігом обставин, виявився саме… — вона не знала, як договорити.

— Саме тим, кого я хочу, — договорив він і нахилився, щоб знову її поцілувати. І надто швидко відсторонився. — Визнаю, — погодився він, — я б на таку ймовірність не закладався.

— У тебе більше шансів виграти в лотерею.

— А ти віриш у долю?

— Звісно, ні.

Він засміявся через її обурений тон.

— Гадаю, карма теж не обговорюється.

— Ані першої, ані другої не існує.

— Можеш довести?

— Беззастережно, звісно, ні, не можу. Утім, ніхто не може довести, що вони існують.

— Тоді тобі доведеться погодитись, що це найнеймовірніший у світі збіг обставин. Утім, я вірю, що у Всесвіті є така собі рівновага. З нами обома повелися нечесно. Можливо, у цьому й є наша рівновага.

— Це ірраціонально…

Він обірвав її, його губи змусили її забути, що вона збиралася сказати. Він вкривав поцілунками її вилицю аж до вуха.

— Раціональність переоцінено, — прошепотів він. А потім їхні губи знову зустрілись, і вона не могла не погодитись. Бо поцілунок був кращим за логіку.

— Ти ще не звільнена від «Індохіну», — прошепотів він.

— Га?

— Кіно. Я життям ризикував, щоб добути його, тож найменше, що ти можеш зробити, це…

Цього разу вже вона не дала йому договорити.

— Завтра, — мовив він, коли вони перервались, щоб набрати повітря.

— Завтра, — погодилася вона.

Розділ 16

Алекс прокинулась наступного ранку, сповнена сподівань і водночас почуваючись дуже-дуже дурною.

Відверто кажучи, почувалася так, ніби не в змозі дописати повноцінний параграф своїх спогадів, не повертаючись подумки до якоїсь частини Деніелового обличчя, текстури його долонь чи відчуття його подиху на її шиї. І саме через це її сповнювали передчуття.

Але існує забагато питань, які просто треба взяти до уваги. Учора увечері, чи то пак сьогодні вранці, потому, як він утисячний раз поцілував її, бажаючи на добраніч угорі сходів, вона була надто виснаженою, щоб обміркувати хоч одне з них. У неї ледве вистачило сил, щоб одягнути свої захисні обладунки й напнути протигаз, перш ніж вона відключилась.

Мабуть, то на добре; у ту мить вона була надто спантеличена, щоб осягнути, яке божевілля щойно скоїла. Навіть зараз вона могла ледве думати про щось, окрім того, що Деніел, мабуть, десь уже не спить. Їй кортіло побачитися з ним знову і водночас вона трішки боялась цього. А що, як навіжений наплив емоцій, що вчора здавався таким природним і непереборним, сьогодні здимів? А що, як вони знову одне для одного лише чужинці, яким немає чого сказати?

Тоді буде легше, ніж коли почуття триватимуть.

Сьогодні, завтра чи, можливо, післязавтра, зателефонує Кевін…

Йой, Кевін. Вона вже уявляла, як він відреагує на нещодавній розвиток подій.

Вона похитала головою. Неістотно. Бо сьогодні-завтра Кевін зателефонує, і вона відправить імейл і покаже де раки зимують. Кевін допише перелік імен. Кевін поженеться за своїми щурами, і якщо вона водночас не поженеться за своїми, вони поховаються, щойно відчують загрозу. Тож їй доведеться покинути Деніела тут, пустившись у її самотній біг, чудово усвідомлюючи, що, можливо, вона вже не повернеться. Як вона це пояснить? Скільки в неї часу? Щонайбільше, два дні? Як же страшенно невчасно!

Недобре розпочинати день, передчуваючи, що багато годин проведе разом із Деніелом. Нечесно. Він, звісно, чув про їхній план, але вона була переконана, що він не обміркував його як слід і не збагнув, як усе має бути насправді. Отже, невдовзі вона полишить його тут на самоті. Тому їм краще провести час, тренуючи його переховуватись. І додаткове тренування у стрільбі теж не завадить.

Очікування перетворилося на занурення в жах, коли вона дійшла висновку. Учора вночі вона поводилася безвідповідально. Якби вона знала, що думає Деніел, вона б попрацювала над усім цим до того, як усе вийшло з-під контролю. Вона, можливо, змогла б зберігати між ними слушну дистанцію. Але її заскочили цілком зненацька.

Розуміння нормальної людини не було її сильною стороною. Проте людина, яка вважає Алекс привабливою, геть не нормальна людина.

Вона почула гавкіт знадвору — немов пес повертався із сараю. Цікаво, ще ранок чи вже пообіддя?

Схопивши чистий одяг, вона роззброїла двері й прослизнула у ванну кімнату. Вона не хотіла зустріти Деніела, не почистивши зуби. Дурня. Їй не можна цілувати його знову. То було б погано для них обох.

У коридорі було темно, у ванній — порожньо. Двері до кімнати Деніела були розчинені, у кімнаті нікого не було. Вона швидко оглянула свої пошкодження, не бажаючи довго затримуватись перед дзеркалом, натомість прагнучи, щоб її обличчя швидше загоювалось. Губи погіршали, знову набрякли, але в тому винна тільки вона сама. Суперклей уві сні відпав, тож темний рубець посередині нижньої губи вже засвідчував, що обриси її губ зміняться назавжди.

Спутившись сходами, вона почула, що працює телевізор. У великій вітальні вона побачила, як Деніел нахилився над шафкою під пласким екраном. Вхідні двері були розчинені настіж, крізь ширму дув теплий легкий вітерець, роздмухуючи кучері у нього на потилиці.

Не помічаючи її, він бубонів сам до себе: — Навіщо взагалі комусь потрібні п’ять різних вхідних отворів? —