Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

——— Це ще що за номер? — його голос просто дзвенів від обурення. — Хіба ми не домовлялися, що ви будете себе добре поводитися?

Я поглянув на нього. В голові почали з'являтися спогади. Картинки швидко змінювали одна одну. Я бачив, як розмовляв з якимось пристроєм на кухні, чуючи цей самий голос: його звичні зауваження, іронічні коментарі, розмови про майбутнє... 

——— Санні, це ти? — запитав я, все ще не до кінця вірячи своїм очам.

Його вигляд був ідеальним, навіть занадто бездоганним. Але що мене здивувало найбільше, так це те, наскільки реальним він був. Я раніше сприймав його лише, як голос із пристрою, але тепер він стояв тут, на порозі храму, і, хоч і був механічним, виглядав набагато жвавіше, ніж будь-яка жива істота.

Проте Санні не поділяв мого здивування. Він протер очі і сів навпочіпки прямо переді мною.

——— Чому ж з тобою завжди стільки проблем? — запитав він, втупившись у мене поглядом, який був сумішшю осуду й розчарування.

Я не зміг стриматися і засміявся. 

——— Але ж у нас були і добрі часи! — спробував я розвеселити його. — Пам'ятаєш, як ми співали разом на кухні: «Веди мене в храм! Я стану на коліна твоєї брехні. Я розкрию свій гріх, тому заточуй ножі. Я приймаю безсмертну смерть. Мій Бог, мою душу візьми! Веди у храм!»

Я проспівав доволі добре, але Санні різко вскочив на ноги. Його погляд забігав навколо, ніби він шукав щось, що могло б пояснити мій стан. Його очі так і сканували всіх, кого бачили.

——— Ну, чого ти? — спробував я підвестися. — Це ж пісня Enleo! Ти сам колись казав, що вона тобі подобається!

Проте Санні зробив кілька кроків назад, наче намагався втекти від чогось невидимого. Його спина притиснулася до стіни. У його очах зʼявився страх. І, зрозумівши це, я перевів погляд на Ніку. Її обличчя також зблідло. В погляді з'явилася тінь недовіри. Здавалося, я сказав щось, чого не повинен був знати. Щось небезпечне й непередбачуване, що виринуло з глибин моєї свідомості, і це не давало спокою всім навколо.

Схопившись за голову, я повільно підвівся на ноги. Мої рухи все ще були напружені, але я відчайдушно змушував себе рухатися. Кожен крок супроводжувався відчуттям нестійкості, ніби підлога під ногами могла зникнути будь-якої миті. Голова ще паморочилась. 

——— Нагадай мені, куди ми їхали? — звернувся я до Біра.

Він відреагував миттєво:

——— Шукали мавку, господарю.

——— Чудово, продовжимо пошуки, — пробурмотів я, роблячи вигляд, що все під контролем.