Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Я переночував у човні, а вранці вирішив перенести свою добич до нової печери, щоб не тягти її до себе в фортецю. Поснідавши, я вивантажив на берег усі привезені речі і докладно оглянув їх. Виявилось, що в барильці — ром, але, правду кажучи, не дуже гарний, зовсім не такий, як той, що був у нас у Бразилії. А в скринях я знайшов багато корисних речей, наприклад: гарної роботи погребець, повний пляшок якоїсь незвичайної форми з срібними пробками; в кожній пляшці було до трьох пінт дуже доброго лікеру. Знайшов я й дві банки чудового варення, так щільно закритих зверху, що морська вода зовсім не пройшла всередину. А дві такі ж самі банки вода попсувала. Знайшов я кілька дуже добрих сорочок, що були дуже приємною знахідкою, з півтори дюжини білих носових хусток і стільки ж кольорових нашийних хусток. Носовим хусткам я дуже зрадів, уявивши собі, як приємно буде гарячими днями обтирати спітніле обличчя тонким полотном. На споді скрині я знайшов три великі торби з золотими піастрами; всього в трьох торбах було тисяча сто монет, а в одній із них були загорнені в папір шість дублонів[47] та кілька невеличких зливків золота, вагою, як я думаю, приблизно з фунт. У другій скрині був одяг, але не дуже гарної якості. Взагалі, судячи по знайдених у цій скрині речах, я гадаю, що вона належала корабельному канонірові. Лежало в ній фунтів зо два чудового пороху в трьох маленьких пляшках, мабуть, для мисливських рушниць. Можна сказати, що за цю поїздку я придбав дуже небагато корисних для мене речей. Гроші не мали для мене ніякої цінності. Це було непотрібне сміття, і все своє золото я з охотою віддав би за три-чотири пари англійських черевиків та панчіх, яких я не носив уже кілька років. Правда, під час цієї поїздки я здобув чотири пари черевиків: дві пари я зняв з двох мерців, яких я знайшов на кораблі, а дві пари були в одній із скринь. Певна річ, черевики були мені дуже до речі, але вони були не такі вигідні й міцні, як англійське взуття; це були скорше туфлі, ніж черевики. В другій скрині я знайшов ще п’ятдесят різних монет, але вже не золотих. Гадаю, що ця скриня була власністю бідного матроса, тоді як перша, напевне, належала якомусь офіцерові. Проте я переніс гроші в печеру і сховав їх так само, як і ті, що знайшов на нашому кораблі. Дуже шкода було, що я не міг заволодіти всіма багатствами з корми загиблого корабля. Напевне, я міг би навантажити грішми свій човен іще кілька разів, а коли б мені пощастило вирватись звідси до Англії, я покинув би їх тут, поки не зміг би вернутись по них.

Перенісши всі свої речі на берег і сховавши їх, я вернувся до човна, відвів його попід берегом до старої гавані і витяг із води, а сам пішов прямо до свого старого житла. Там було так само тихо й спокійно; і я знову почав жити, помалу пораючись у своєму господарстві. Але, як це вже відомо читачеві, останні роки я був куди обачнішим, частіше ходив на розвідки і рідше виходив з дому. Я не боявся тільки східного боку острова, бо знав, що дикуни ніколи не висідають на цьому березі, і тому, виряджаючись туди, не вживав таких застережних заходів і не брав з собою стільки зброї, як ідучи в інший бік. Отак прожив я майже два роки, але весь цей час у моїй бідній голові, створеній, як видно, так, щоб спричиняти мені тільки нещастя, ворушились усілякі плани втечі з цього острова. Іноді я вирішав рушити в нову подорож до уламків загиблого корабля, хоч розсудок і говорив мені, що там не могло залишитись нічого, що виправдувало б ризик такої подорожі. Іноді я задумував інші подорожі, і я певен, що коли б у мене був такий баркас, як під час моєї втечі з Салеха, я одчайдушно пустився б у море, навіть не роздумуючи про те, куди мене могло б занести.

В усіх обставинах свого життя я міг би бути навчальним прикладом для тих, кого торкнувся страшний бич роду людського, причина половини наших нещасть. Я маю на увазі незадоволення становищем, даним нам від Бога й природи. Не згадуючи вже про мій непослух батьківській волі — мій, так би мовити, перворідний гріх — я протягом наступних років ішов тим же самим шляхом, який і довів мене до мого теперішнього сумного становища. Коли б доля, що так добре влаштувала мене плантатором у Бразилії, дала мені скромніші бажання і я задовольнився б повільним збільшенням свого добробуту, то за час мого життя на острові я став би, мабуть, одним із найзаможніших бразильських плантаторів. Я певен, що всякими поліпшеннями, які я вже запровадив за короткий час свого господарювання і збирався запровадити згодом, я набув би не менше, ніж сто тисяч луїдорів[48]. І нащо було мені кидати налагоджену справу, упоряджену плантацію, що кожен рік розросталась і давала все більший прибуток? Невже тільки для того, щоб податись у Нову Гвінею за неграми, тоді як, потерпівши деякий час, поки розмножилися б місцеві негри, я міг би купувати їх, не рушаючи з місця? Це коштувало б, правда, дорожче, проте ради невеличкої різниці в ціні не варто було так страшно ризикувати.

Але це — звичайна доля молоді, а засуджувати її безглуздя — доля людей дорослих, навчених дорогою ціною власного досвіду. Так було тепер і зі мною. Проте незадоволення своїм становищем так глибоко сиділо в мені, що я безперестанно вигадував нові плани втечі. Переходячи тепер до опису останнього часу мого перебування на острові, я вважаю за потрібне розповісти читачеві, в якій формі зродилась ця божевільна витівка і яких заходів я вжив, щоб здійснити її.

Вернувшись до своєї фортеці після поїздки до уламків корабля, я, як звичайно, поставив свій фрегат у безпечне місце й почав жити по-старому. У мене тепер було, правда, більше добра, але через це я не став багатшим, бо гроші в моєму становищі були мені так само непотрібні, як і перуанським індійцям перед приходом іспанців.

Якось уночі, під час березневих дощів, на двадцять четвертому році мого пустинницького життя, я лежав у гамаку, без сну, цілком здоровий, не пригнічений важкими думками.