Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

В інших випадках портрети — жахливі, і гумор неспроможний пом’якшити купоросну фарбу, якою вони окреслені. Саме такою є коротка поява французького міністра-соціаліста під час війни в Перській затоці Жана-П’єра Шевенмана («Провінційний і благочестивий Ленін, що належить до категорії ідіотів з обличчям розумних людей, які є мерзеннішими й небезпечнішими, ніж розумники з обличчями ідіотів») чи самого Франсуа Міттерана, з яким Ревель був дуже близький перед тим, як той прийшов до влади, який змагається з Джеймсом Ґолдсмітом за звання найбільш незвичного і жалюгідного двоногого із тих, хто з’являється на сторінках цих спогадів.

Ревель характеризує Міттерана як людину, яку зовсім не цікавила політика (а також мораль та ідеї) і яка змирилася з нею, бо то була обов’язкова умова для єдиного, що було для нього важливим: прийти до влади і максимально закріпитися в ній. Значущий літературний портрет, щось на зразок такого собі identikit[104] успішного політика: симпатична зовнішність, прийоми професійного спокусника, поверхнева культура, оперта на добре затверджені жести й цитати, холодний розум, близький до геніальності, плюс виняткове вміння маніпулювати людьми, цінностями, словами, теоріями і програмами в залежності від кон’юнктури. В цих спогадах з веселою непоштивістю дають прочуханки не лише видатним постатям лівиці: багато достойників з правиці, починаючи з Валері Жискара д’Естена, також показані як взірці демагогії та безвідповідальності, здатні наразити на небезпеку демократичні інститути чи майбутнє своєї країни через жалюгідне марнославство й убоге, недальновидне бачення політики.

Найсоковитішим (і водночас найбезжальнішим) з портретів, маленьким шедевром в межах книжки, є зображення англо-французького мільярдера Джіммі Ґолдсміта, який був власником тижневика «Лекспрес» у роки, коли Ревель керував цим часописом — до речі, то були роки, коли це видання набуло такої інформативної та інтелектуальної потуги, якої не мало раніше і не матиме опісля. Скотт Фіцджеральд вважав, що «багаті є інакшими», і блискучий, привабливий та успішний Джіммі (який у 1997 році дійшов до того, що, аби розвіяти свою нудьгу, розтринькав двадцять мільйонів фунтів стерлінгів на Партію референдуму, щоб на виборах, які відбувались того року в Об’єднаному Королівстві, захистити британський суверенітет від колоніалістських зазіхань Брюсселя і канцлера Коля), схоже, підтверджував його правоту. Та в цьому випадку, мабуть, було б нелегко поділяти захват, який автор «Великого Ґетсбі» відчував щодо мільйонерів. Людина може мати винятковий талант для фінансів і водночас, як той, про кого йдеться, бути жалюгідним мегаломаном, саморуйнівним і безтолковим у всьому решта. Розповідь про божевільні політичні, журналістські та соціальні проекти, які Ґолдсміт задумував і тут же забував, про інтриги, які він плів проти самого себе, при постійному саботажі роботи видання, яке попри це продовжувало давати йому прибуток і престиж, є надзвичайно забавною, у ній є сцени, які, здається, зійшли зі сторінок якогось бальзаківського роману і викликають в читача гомеричний сміх.

З усіх занять, покликань та авантюр Ревеля — викладача, критика мистецтва, філософа, антолога, гастронома, політичного аналітика, письменника та журналіста — він надавав перевагу двом останнім і саме в них залишив найтривкіший слід. Усім журналістам варто прочитати його свідчення про велич та злигодні цього ремесла, щоб дізнатися, яким захопливим воно може бути і до яких деформацій і збитків може призвести. Ревель оповідає деякі кульмінаційні епізоди, коли журналістика у Франції допомогла з’ясувати правду, доти приховану за «лицемірною пеленою конформізму і пособництва». Наприклад, неймовірну знахідку одного проникливого журналіста, який у сміттєвих баках, згромаджених на задвірках банку під час страйку сміттярів, відкопав фінансову махінацію, яку облагодив у Франції СРСР, аби субсидувати комуністичну партію.

Не менш примітним було розслідування загадкових походеньок Жоржа Марше, генерального секретаря тієї партії, під час Другої світової війни: він добровільно працював на фабриках нацистської Німеччини. Утім, ця вражаюча новина не здобула того розголосу, на який варто було сподіватися, бо з огляду на політичний момент, не лише лівиця була зацікавлена в тому, аби її заглушити. Її змазала і права преса, боячись, що викриття пронацистських уподобань лідера комуністів у пору його юності зашкодить Марше як кандидатові на президентський пост і його потенційні виборці перейдуть до Міттерана, що було зовсім не на руку кандидатові Жискару. Отож, відкинута і правими, і лівими правда про минуле Марше, важливість якої применшили, врешті-решт померхла, і він зміг спокійно продовжити свою політичну кар’єру, доки тихо-мирно не вийшов на пенсію.

Ці спогади показують Ревеля в найкращій формі: пристрасного, задирливого й енергійного, захопленого ідеями та насолодами, ненаситно цікавого і приреченого, через свою ненормальну інтелектуальну цілісність і полемічну схильність, жити в постійному сумніві відносно майже всього, що його оточувало. Його прозорливість, щоб виявляти пастки та самовиправдання своїх колег, і його відвага, щоб викривати опортунізм і малодушність інтелектуалів, які через фанатизм чи жадобу до бенефіцій стають на службу можновладцям, зробили з нього сучасного «проклятого», спадкоємця великої традиції французьких нонконформістів, яка породжувала революції та спонукала вільних духом оспорювати все — від законів, систем, інституцій, етичних та естетичних принципів аж до вбрання і кулінарних рецептів. У наші дні ця традиція вмирає, принаймні я, як не досліджую горизонт, не можу розгледіти її продовжувачів у письмаках нового замісу, за винятком хіба що Андре Ґлюксмана, на жаль, уже покійного. Тож маю побоювання, що разом з Ревелем вона згине. Звісно, заслуживши на найбільший пошанівок.

Смерть Жана-Франсуа Ревеля у 2006 році після болючої агонії відкрила у Франції інтелектуальну вакансію, яку на разі ніхто не заповнив. Вона позбавила ліберальну культуру одного з її найталановитіших і найзагартованіших бійців, а його шанувальників і друзів залишила з моторошним відчуттям сирітства.