Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У кожному разі, для відкритих суспільств не все було втрачено, коли в них усе ще були інтелектуали, здатні думати й писати такі книжки, як Жан-Франсуа Ревель.
Тероризм і демократія
У 1987 році під назвою «Le terrorisme contre la démocratie» з’явилася збірка статей, написаних Ревелем упродовж десяти років (1977-1987). Усі вони насправді стосувалися терактів, викрадень, убивств, захоплень заручників, що були скоєні в різних європейських країнах екстремістськими угрупованнями, які вважалися незв’язаними одні з одними і які, попри спричинені ними жертви й тривоги, здавалося, були маргінальним явищем в європейському політичному житті. У наші дні цікаво читати, як Ревель у цих текстах різко критикує той наївний, поверховий і зрештою малодушний погляд на загрозу, яка ставатиме все більшою і кілька років по тому сколихне західне політичне життя і зробить терориста основним протагоністом політичного життя нашого часу.
Майже в усіх цих статтях стверджується, що, всупереч тому, що подавалося як неспростовний факт: непов’язаність і маргінальність терористичних актів в Італії, Німеччині, Франції, Бельгії, була у всіх цих діях недвозначна установка –атакувати й ослабити демократії, і таємна координація різних терористичних груп і ланок, яким допомагали чи дистанційно керували Ірак, Іран і Сирія, а також Радянський Союз через свої країни-сателіти: Болгарію, Східну Німеччину і Чехословаччину.
Ревель суворо критикує західні уряди за те, що вони не бачать у тероризмі спланованої стратегії держав, які намагаються зламати демократії і шляхом терору отримати від них допомогу, поступки та пільги, і відмовляються співпрацювати і координувати свою боротьбу проти цього прихованого ворога, по-дурному вірячи, що, показавши себе сумирними і бездіяльними супроти терористичних дій, вони спрямують їх на інші країни, рятуючи власну. Ревель наводить багато кричущих прикладів цього браку солідарності між західними країнами, підкреслюючи, наприклад, з якою бурею критики європейські країни сприйняли бомбардування Каддафі, наказ про які віддав президент Рейган, який був уже по горло ситий терористичними діями, які Лівія вчиняла проти американських громадян та інституцій на Близькому Сході. Найкращим доказом того, що тероризм не приборкують, йдучи йому на поступки, — наполягає Ревель у цих текстах, — є те, що хоча Франція відмовилась видати схоплених на її території терористів країнам, які їх розшукували, по ній знову і знову наносили удари у вигляді терактів і вбивств. Усе це — з огляду на те, як ми все це сприймаємо зараз і як тероризм терзає Францію в наші дні, — набуває пророчої сили. Ревель був одним з небагатьох політичних аналітиків, який ще з перших терактів, учинених в Європі бандою Баадера, Червоними бригадами, Прямою дією чи ЕТА, інтуїтивно відчув антидемократичний і тоталітарний наступ на вільні суспільства, який через інерцію і відсутність рефлексів чи принципів, які мінімізували чи анулювали відповідь жертв, у наступні десятиріччя зростатиме, доки не спровокує в європейських країнах повторні спалахи найбільш антидемократичного націоналізму, тривогу і замішання, що матимуть серйозні наслідки для виживання вільних суспільств.
«Злодій у порожньому домі»
Усі книжки, написані Ревелем, були цікавими й полемічними, але його спогади, які з’явилися 1997 року під загадковою назвою «Le voleur dans la maison vide», були ще й потішними: то була весела сповідь про гріхи, пристрасті, амбіції та фрустрації, написана в легкому й подекуди жартівливому тоні марсельцем, якого життєві перипетії віддалили від університетської кар’єри, про яку він мріяв з юності, і перетворили на есеїста і політичного журналіста.
Ця зміна курсу, схоже, викликала в нього певну ретроспективну печаль. Утім, з погляду його читачів, то була не халепа, а радше удача, що через Сартра і одну гарну журналістку, яка завагітніла від Ревеля, коли він був дуже молодий, йому довелося покинути свої академічні проекти і вирушити в Мексику, а згодом в Італію, аби навчати французькій мові та культурі. Десятки викладачів філософії його покоління хиріли в університетських аудиторіях, викладаючи дисципліну, яка за рідкісними винятками (одним з яких був Реймон Арон, якого Ревель у цій книжці змальовує із доброзичливою задерикуватістю) академізувалася настільки, що, схоже, вже має небагато спільного з життям людей. У своїх книжках і статтях, написаних у редакціях чи вдома, Ревель ніколи не полишав займатися філософією, але на манір Дідро чи Вольтера — виходячи з актуальної проблематики, і його внесок в сучасну боротьбу ідей, блискучий і відважний, показав, так само як у сфері нашої мови це зробив Хосе Ортеґа-і-Ґассет, що журналістика може бути високо креативним жанром, сумісним з інтелектуальною оригінальністю та стилістичною вишуканістю.
«Злодій у порожньому домі» за допомогою ключових персонажів та епізодів воскрешає напружене і кочове життя, де на одній нозі важливе — опір нацизму під час Другої світової війни, перипетії французької журналістики в другій половині сторіччя — і чудне, наприклад те, як кумедно Ревель описує знаменитого гуру Гурджиєва, до гуртка шанувальників якого він вчащав у роки своєї юності. Зображений штрихами вправного карикатуриста, великий просвітлений, який у своєму паризькому вигнанні заморочив голову багатьом простакам і снобам, постає на цих сторінках як нестерпний п’яний кровопивця, який спустошує гаманці і душі своїх послідовників, серед яких, яким би дивним це не здавалось, поряд з неосвіченими і непідготовленими людьми, яким легко забити баки, були інтелектуали і начитані особи, які приймали незв’язне словоблуддя Гурджиєва за доктрину, яка начебто забезпечувала раціональне знання й душевний спокій.
Портрет є вбивчим, але, як і у випадку деяких інших персонажів цієї книжки, цю суворість пом’якшує життєрадісна і співчутлива позиція оповідача, чия доброзичлива усмішка в останню мить рятує те, що ось-ось розвалиться під вагою своєї підлості, ницості, цинізму чи ідіотизму. Деякі характеристики цих друзів, професорів, супротивників чи просто приятелів і колег по роботі є зичливими і несподіваними, як, наприклад, описання Луї Альтюссера, Ревелевого вчителя в École Normale, який зображений доволі гуманнішим і привабливішим, ніж можна було сподіватися від талмудистського й задушливого тлумача-структураліста «Капіталу», чи Реймона Арона, про якого, попри випадкові зачіпки й непорозуміння з автором, коли обидва були зірковими авторами тижневика «Лекспрес», завжди мовиться з повагою, навіть тоді, коли Ревеля виводила із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик племені, Маріо Варгас Льоса», після закриття браузера.