Читати книгу - "Салимове Лігво"

— У тебе теж, — сказала вона, рушаючи через кімнату до нього.

Він пристрасно її поцілував, а його рука сковзнула до вигину її стегна і там погладжувала.

— Агов, — сказала вона, перервавши поцілунок. — Тебе за це звідси виженуть.

— Не мене.

— Так, мене.

Вони подивилися одне на одного.

— Я кохаю тебе, Бене.

— Я теж тебе кохаю.

— Якби я могла просто зараз застрибнути до тебе в ліжко…

— Одну хвилинку, дай я відверну простирадло.

— Як я це поясню тим малим карамелькам?[189]

— Скажеш, що підставляєш мені урильник.

Вона похитала головою, усміхаючись, і підсунула стілець.

— Багато чого сталося в місті, Бене.

Він посерйознішав.

— Що саме?

Вона завагалася.

— Навіть не знаю, як тобі розповісти і що я сама про це думаю. Я збентежена, м’яко кажучи.

— Ну, розказуй усе й дозволь мені розібратися.

— Як твій стан, Бене?

— Оклигую. Нічого серйозного. Меттів лікар, парубок на прізвище Коді…

— Ні. Твій розум. Якою мірою ти віриш у те казна-що в стилі графа Дракули?

— О. Те. Метт тобі все розповів.

— Метт тут, у шпиталі. Поверхом вище, у реанімації.

— Що? — підвівся Бен на ліктях. — Що з ним сталося?

— Інфаркт.

— Інфаркт!

— Лікар Коді каже, стан у нього стабільний. Метт позначений як серйозний, але це стандартно для перших сорока восьми годин. Я була там, коли це сталося.

— Розкажи мені все, що пам’ятаєш, Сюзен.

Радість пішла з його обличчя. Воно стало уважним, зосередженим, чітко прорисованим. Загублений у цій білій кімнаті, у цих білих простирадлах і в білій шпитальній халамиді, він знову вразив її як людина напружена, мов лук, можливо, до тої межі, що ось-ось лусне тятива.

— Ти не відповів на моє запитання, Бене.

— Про те, як я сприйняв історію Метта?

— Так.

— Дозволь, я відповім тобі, сказавши, що думаєш сама ти. Ти думаєш, що Дім Марстена до такого ступеня видрючив мені мозок, що я, так би мовити, бачу кажанів у власній дзвіниці. Це правомірне припущення?

— Так. Я гадаю, що саме так і є. Але я ніколи не думала про це в таких… таких прикрих термінах.

— Я знаю це, Сюзен. Дозволь мені, якщо зможу, прокреслити для тебе хід моїх думок. Це може допомогти й самому мені в них розібратися. З твого обличчя я можу здогадатись, що щось тебе збочило на пару кроків з твого напрямку. Це так?

— Так… але я не вірю, це неможливо…

— Зажди хвильку. Оце-от «неможливо» все й блокує. На ньому і я був застряг. Цей абсолютний, клятий імператив, це слово. «Неможливо». Сюзен, я не повірив Метту, тому що такі речі не можуть бути правдою. Але я не зміг знайти розривів у його історії, як я її не роздивлявся. Найочевиднішим висновком є той, що Метт десь з’їхав з рейок, правильно?

— Так.

— Він тобі здався божевільним?

— Ні. Ні, але…

— Стоп, — підняв він долоню. — Ти так і тримаєшся своєї думки «неможливо», так?

— Гадаю, що так, — сказала вона.

— Мені він також не здався божевільним чи непослідовним. А ми обоє знаємо, що параноїдальні фантазії чи манії переслідування просто не з’являються раптом. Вони зростають протягом певного часу. Їх треба ретельно доглядати, поливати і підгодовувати. Ти коли-небудь чула бодай якісь балачки в місті, що в Метта дах посунувся? Чула коли-небудь, щоб Метт казав, ніби хтось гострить проти нього ніж? Він коли-небудь був пов’язаний з якимись сумнівними рухами — «фторування води призводить до раку мозку», або «Сини американських патріотів», або ФНЛ? Він виявляв коли-небудь непомірно велику цікавість до таких речей, як спіритизм, чи астральна проєкція, чи реінкарнація? Тобі відомо, щоб його коли-небудь арештовували?

— Ні, — сказала вона. — На всі ці питання «ні». Але, Бене… мені боляче казати таке про Метта, навіть просто припускати таке, проте деякі люди зсуваються з глузду дуже тихо. Вони божеволіють всередині себе.

— Я так не думаю, — сказав він спокійно. — Завжди є ознаки. Їх інколи не можеш прочитати вчасно, але потім ти про них згадуєш. Якби ти була в журі присяжних, ти повірила б свідченням Метта про якусь автомобільну аварію?

— Так…

— Ти повірила б йому, якби він тобі розказав, що бачив, як якийсь волоцюга убив Майка Раєрсона?

— Так, думаю, що повірила б.

— Але не в це.

— Бене, я просто не можу…

— Ось, ти знову це повторюєш.

Він побачив, що вона готова заперечити, і підняв випереджувально долоню:

— Сюзен, я не дискутую наразі, я тільки викладаю лінію своїх думок. Гаразд?

— Гаразд. Продовжуй.

— Моя друга думка була така, що хтось підсунув йому свиню. Хтось з особистої неприязні або з затаєною злобою.

— Так, мені теж це спадало на думку.

— Метт каже, що ворогів він не має. І я йому вірю.

— У кожного є вороги.

— Різної міри. Не забувай про найважливіше — у цей розгардіяш вплутано покійника. Якщо хтось хотів дістати Метта, тоді той хтось, щоби цього досягти, мусив убити Майка Раєрсона.

— Навіщо?

— Не те що без трупа у всій цій вакханалії мало сенсу. І знову ж таки, згідно з розповіддю Бена, він зустрів Майка чисто випадково. Ніхто не спрямовував його до Делла ввечері минулого четверга. Не було ні анонімного дзвінка, ні записки, нічого. Випадковості тієї зустрічі вже достатньо, щоб викреслити підлаштування.

— Тоді які нам залишаються раціональні пояснення?

— Такі, що Метту наснилося, ніби він чує, як відчиняється вікно, той сміх і звуки смоктання. Що Майк помер з якихось природних, але невідомих причин.

— Ти в це також не віриш.

— Я не вірю, що йому наснилося, ніби він чує, як відчиняється вікно. Воно було відчинене. І протимоскітна віконниця лежала на галявині. Я її зауважив, і Паркінс Ґіллеспі її зауважив. І я зауважив ще дещо. У Метта на будинку ці віконниці зовнішнього типу, вони чіпляються знадвору, не зсередини. Ти не можеш зняти таку зсередини, хіба що спробуєш зсунути її викруткою або шпателем. І навіть тоді це була б важка справа. Залишилися б якісь сліди. Я не побачив жодних слідів. І ще одне: земля під тим вікном доволі м’яка. Якби комусь схотілося зняти віконницю на другому поверсі, йому б знадобилася драбина, і від неї залишилися б сліди. Там не було жодних. Оце бентежить мене найбільше. Віконницю на другому поверсі було прибрано знадвору, а жодних слідів драбини нема.

Вони перезирнулись пригнічено.

Він продовжив:

— Я прокручував це собі в голові сьогодні зранку. І що більше я про це думав, то кращого вигляду набувала Меттова історія. Тому я зважився. Я взяв і відкинув ненадовго геть оте «неможливо». А тепер розкажи мені, що там сталося у Метта минулого вечора. Якщо це все те розвінчає, нікого не буде щасливішого за мене.

— Не розвінчає,— промовила вона згорьовано. — Все виглядає ще гірше. Він щойно закінчив розповідати мені про Майка Раєрсона. Сказав, що почув, ніби хтось є нагорі. Він був наляканий, але пішов туди.

Вона тримала руки в себе на колінах і тепер міцно їх зчепила, немов вони могли відлетіти геть.

— Якийсь