Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Старий наближався невпевнено. Тривожно озираючись і постійно кланяючись усім, хто потрапляв у його поле зору. А коли побачив мене — упав ниць і розпростерся, немов грішник, що кається, перед Престолом.

— Ти чого, діду? — я навіть розгубився. Подав знак, і два нукери підскочили до старого, спритно поставили на ноги і навіть зуміли, як би ненароком, халат (рваний, пошарпаний) обтрусити від пилу і тугіше переперезати шматком мотузки.

— Ваша милість, не звеліть карати! Дозвольте слово мовити! — спробував знову бухнутись у ноги старий, але воїни втримали.

— Говори… — несподівана ситуація так нагадувала фарс, що я навіть злитися почав. Втім, яка різниця, як поводиться черговий юніт, вигаданий грою. Головне, щоби квест видав цікавий. А ще краще — ланцюжок.

— Звістка у мене для вас… — старий знову боязко озирнувся, ніби чекав на напад. — Чи можу я підійти ближче, щоб не кричати на весь степ.

На мені добротна зброя крилатого гусара міланської роботи, нукери тримають старого під руки — начебто допомагають, а самі пильнують і будь-який зайвий рух припинять на самому початку.

— Підведіть… — подаю знак охоронцям. Меліса і Німий тут же стають з обох боків від мене, готові грудьми закрити від будь-якої небезпеки. І це не фігуральний вираз, були вже прецеденти. Монашці не довелося ризикувати своїми принадами, а ось у Івана є шрам на правому плечі. Прийняв метальний ніж одного отамана розбійницької ватаги, що ніби прийшов обговорювати умови здачі.

Опинившись за крок від мене, старий відчув себе впевненіше. Принаймні перестав крутити головою і здригатися від кожного шереху.

— Ваша милість, прошу пробачити нікчемного, але я мушу передати вам слова одного пана, не послухатися якого не можу.

— Хто такий?

— Я не знаю… але… повірте… краще вам вислухати мене. Хоча б заради моїх онуків.

— Гаразд… — знизав я плечима. — Якщо заради онуків.

— Але, спершу, заплатіть… — в очах старого на мить блиснуло щось неприємне. Мабуть, він теж це зрозумів, оскільки заторохкотів ще улесливіше. — Це він так сказав. Передай, мовляв, слово в слово, але не продешеви. Золотий проси, не менше... Вибачте, ваша милість. Не заради користі...

— Угу. А тільки задля виконання волі дружини, що послала тебе... — закінчив я замість нього цитатою з Ільфа і Петрова.

— Дружини? — здивувався старий. — Ні… Подруга моя, вже років двадцять тому, як померла. Царство їй Небесне. Але звідки ви знаєте, що Марфа до грошей жах яка жадібна була?

— Не важливо… Тримай монету… — простяг старому жовтий кругляш. — І кажи вже. Не серди мене.

— Так, так… звичайно… дякую… — старий квапливо засунув монету за пазуху і зробив спробу впасти ниць, але безуспішно — нукери не дрімали. — А звістка така… Якщо хочете дізнатися про долю своїх рідних і не дозволити узурпаторові сісти на Імперський престол — негайно вирушайте до Чорного Собору.

Я, чесно кажучи, хотів було розсміятися, оскільки точно знав, що моїх рідних тут немає і бути не може, але Меліса опинилася поряд зі старим швидше. Мить, і кинджал у її руці вперся вістрям у горло бідолахи.

— Як виглядав той, хто звелів передати ці слова моєму пану? Відповідай! Швидко! Якщо ще хочеш пожити. Ну! Шкіру клаптями з живого здеру!

Старий зблід, як сама смерть.

— Високий… весь у залізі… як у пана… лише чорному… а на грудях білий хрест. Оповитий трояндами.

— Сам Гросмейстер… — ледь чутно пробурмотіла черниця. — Особисто… Але навіщо? Адже немає потреби... Я вже...

Потім втратила інтерес до старого і повернулася до мене.

— Отамане Антоне... це важливо. Не раджу нехтувати. Усе серйозно.

— Ну так… Знову ваш Собор... І як мені туди потрапити? Звістка передана у спосіб, який вказує на терміновість. А шлях до Альварії, як ти сама казала: ой, як не близький. Та й я не готовий… Ні серйозного загону, ні тилу забезпеченого. Та й тут ще повно незакінчених справ. А я терпіти ненавиджу незавершені справи.

— Про це не турбуйтесь, ваша милість. Той, у чорному, сказав, що якщо ви погодитеся, він усе влаштує. Потрібна лише ваша добра воля. Опинитеся в потрібному місці майже миттєво… Поговорите… з ким треба. І назад — так само.

— Гм… — потер я підборіддя. — Ні, якщо телепортом. Ще й зі зворотною доставкою. То це змінює справу. Не бачу причин, чому б благородному дону не змотатися на хвилинку за тридев'ять земель. Що може бути простіше? І що для подорожі треба? Кров чорної курки, перо чорної корови та молоко незайманої дівиці. Навпаки, тобто…

Старий завис на мить, перетравлюючи мій жарт, потім інтенсивно замотав головою.

— Ні-ні, жодних дівиць. Де їх шукати? Просто, хай усі ваші люди відійдуть кроків на десять. А ви зайве залізо з себе зніміть.

Побачив, як звузилися очі моїх охоронців, і квапливо додав:

— Зрештою, не обов'язково. Тільки якщо на те воля ваша буде.

— Не буде, — відмовився я твердо. Не тому що побоювався каверзи чи відчував себе в латах впевненіше. Просто надягати повний обладунок та ще й морока.

— Як скажете, ваша милість, — запобігливо усміхнувся старий. — Як скажете… Але молодцям вашим все ж таки доведеться відійти. Інакше закляття не спрацює.