Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Декілька днів я ще пролежав у ліжку, доки ноги змогли тримати мене. Приємністю було бачити поряд Ріну, яка здавалась вже й не такою зверхньою, як в першу зустріч. Навіть склалося враження, що доки я спав, вона звикала до мене. Прокинувся тоді без синців, отже, не била. За цей час батько так і не повернувся, але новина, що він чекатиме на мене в Сполучених Штатах, заспокоїла. Та й тепер летіти надсучасним літаком, про політ в якому я міг лише мріяти, компенсувало чи не всі мої дитячі спроби образитися на будь-що. Здається, що я таки подорослішав, якщо навіть Вайлет якось зауважила це. Хоча тоді вона відверто натякала на Ріну, на яку я не міг дивитися просто як на якусь звичайну дівчину. Бляшанка все помічала ще до того, як я встигав будь-що сказати чи заперечити. Іноді було досить непогано, але іноді їй все краще було б менше патякати, бо Ріна ще подумає, що я якийсь бовдур, який натішитися не може спілкуванню з дівчиною. Про її походження я не думав, хоча неабияк лестило перетнутися саме з таким нащадком.

За дві години літак приземлився в аеропорту, але лише коли вийшов здивовано оглядався навкруги. Всього лиш декілька приватних літаків та гелікоптерів стояли неподалік, але усі вони були з однаковими емблемами. Не бачив терміналів та чисельного натовпу пасажирів, якими я уявляв аеропорти.

— Не дивуйся так, — хмикнула позаду Вайлет, — це приватний аеропорт. Ми в Маямі.

— Як в Маямі? — перепитав розгублено, а потім поглянув на лагідну усмішку Ріни поряд зі мною. — Це ж тут мама?

Обидві подружки кивнули й спустилися трапом, поки я переварював інформацію. Отже, це мій сюрприз? В цю ж мить ще дужче забилося в грудях і я вже ладен був бігти до автівки, яка чекала на нас. Не «Соннар», звісно ж, але з таких же красенів, в якому тепер помістимося усі ми. Емікс вже відчинив дверцята, яскраво всміхаючись.

— Бачу, сюрприз тобі сподобався, — сказав він, поглянувши на мене, коли вже я всівся на задньому сидінні.

— Дякую.

Емікс здивовано смикнув бровами. Мабуть, він очікував більших емоцій разом із наріканнями, що не сказав одразу тощо. Та я аж занадто бажав обійняти маму, відчути її теплі долоні та обійми. Тому сьогодні я просто побуду добрим.

Не брехатиму, що в такому мегаполісі я вперше. Та й для присутніх не стало дивиною моє розглядання велетенських хмарочосів, які віддзеркалювали в собі небесний простір. Подекуди чудернацькі форми цих будівель викликали в мене і щиру посмішку й такий же захват. Дорогою помітив декілька ранніх моделей «Соннара», подумки зітхнувши, що мені б хоча б такого колись мати… Втім, дуже швидко я збадьорів, коли ми проїжджали повз шикарні будинки. Десь їх було чимало, а переїхавши через наступний міст, майже на половину поменшало. Географічно я ще не сильно встиг зорієнтуватися де ми були, але пригадалися історичні записи, коли невідомий вірус скосив чималу частину населення планети. Особливо дісталося подібним мегаполісам, як Маямі, хоча вони вистояли цю пандемію. Кому пощастило на той час, то добряче збагатилися, дехто навіть поскуповував залишену нерухомість… Словом, тоді був жах, через який люди пройшли, хай і дорогою ціною у всіх розуміннях.

Попереду побачив шлагбаум, але той одразу ж піднявся, щойно наше авто наблизилося до нього. Праворуч височіла чимала будівля, у висоту, може, на шість поверхів, але досить довга і трохи округла, як мені здалося. Фасад був повністю скляним, як і більшість хмарочосів, що бачив дорогою. Та її ми проїхали, наближаючись до білого будинку, за яким помітив тьмяно-зелену галявину, за якою виднілася ще якась бухта. Та пункт призначення був саме біля того будинку ліворуч.

Вайлет вибралася першою з автівки немов ті колеса їй анітрохи не заважали. Але її майстерності можна було лише позаздрити. Втім, я допоміг Ріні вийти з автівки, дорогою допетравши, що з такою дівчиною, мабуть, інакше не можна. Вона, звісно, здивувалася такій галантності від такого селюка, але натомість лагідно всміхнулась, взявши мене за руку.

Біля будинку не бачив охорони, подібно до тієї, що була в Іспанії, але над головою ледь чутно дзижчало з десяток дронів. Що вони робитимуть з порушниками навіть не уявляв. Та й чи варто? Ще ніколи зблизька не бачив пальм, хай навіть облізлих і тьмяних. Хоча де я взагалі був окрім Києва та декількох українських провінцій? Ніде. Божевільний темп життя змушував постійно встигати за суспільством і за не менш скаженим часом, якого завжди не вистачало. А тут все як в іншій реальності…

Вайлет першою ковзнула до будинку, зникнувши за дверима майже одразу. А я ж невпевнено крокував за Ріною і в жодному разі навіть не намагався відпустити її руки. Ідеально білий будинок таким же був і зсередини. Хіба що тепер він сяяв немов діамант — від  підлоги до високої стелі. Моє біле вбрання було досить доречним для цього місця, хоча складалося враження, немов потрапив в якусь стерильну кімнату. Або ж ні.

На зустріч з просторої кімнати вийшов якийсь дядько в темних штанах та білій сорочці. Але ненавмисне я чомусь захолов на місці, дивлячись в його блакитні очі. Жодних сумнівів не було… Але все одно поглянув на Емікса неподалік — майже один в один. Мабуть, моє здивування переросло в шок, бо обидва здивовано та синхронно вигнули свої брови.

— Але як таке може бути? — прошепотів я, на що чоловік ледь примружив очі.

— Як саме? — перепитав чоловік, але втрутився Емікс:

— Він не в курсі.

Чоловік ще раз смикнув бровами й перевів погляд на Ріну. Лагідно всміхнувся протягнувши до неї руки. Хоча на якусь мить впіймав наші переплетені долоні, які я одразу ж розімкнув.