Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Та Вальтер Шелленберг виявився настільки відчайдушним романтиком і галантним кавалером, що Габі забула про свої підозри одразу ж. Принаймні того вечора, коли фон Дінклаге познайомив їх.

За тиждень-другий пристрасних зустрічей у номері «Рітца» Габріель знову запитала себе: що насправді від неї потрібно цьому німецькому блакитноокому красеню? Але псувати взаємини підозрами не хотілося.

Гюнтер фон Дінклаге раптом терміново повернувся до Німеччини, зник із її життя, тож новий коханець виявився навіть дуже доречним.

Він заговорив сам. Перший. Десь за два тижні після їхнього знайомства. Сказав, що не хоче її втрачати, що готовий опікуватися нею і забезпечити відповідне її статусу життя, навіть якщо уся Франція перетвориться на попіл і руїни. Габі вже чула подібне. Від Гюнтера. Також вона добре розуміла, що її капелюшки, її сукні і жакети, її парфуми і її прикраси нікому не знадобляться серед руїн.

— І що я маю для цього зробити? — грайливо поцікавилася вона у Шелленберга.

— Бути мені вірною, — абсолютно серйозно відповів він.

— У якому сенсі? — Габі не зовсім розуміла, на що Вальтер натякає.

Зрештою, вони були у цю мить у ліжку, тож єдина вірність, про яку могла йти мова…

— Габі, — проказав він, — у твоїх руках доля усієї Франції. Якщо ти будеш вірна мені, якщо ти… погодишся стати моєю не тільки тілом, але й розумом…

І де цей білявий хлопчина набрався таких словесних викрутасів? Габріель зрозуміла — Вальтер говорить не про вірність у стосунках. Він говорить про іншу вірність. Він давно не зваблює її. Він її вербує. Давно завербував. То вона лише зараз второпала це!

— І? — усе, що вимовила Габріель, заглядаючи в блакитні очі Шелленберга.

— Якщо ти погодишся співпрацювати зі мною… — продовжив він і знову зробив ефектну паузу. — Я кохаю тебе, Габі. Ти кохаєш мене. Це буде легко, наче дихати…

Вона заніміла на якусь мить. Перед внутрішнім поглядом, наче кадри німого кіно, замиготіли миті її життя: голодне дитинство у католицькому інтернаті, така сама злиденна юність, вічні пошуки копійки і коханця, який би утримував її, але не заважав бути собою. Пошуки себе… І ось тепер, коли вона вже не та маленька Коко, коли у неї є ім’я, коли вона досягла чого мріяла… у неї знову можуть усе відібрати?

Звісно, війна, розруха не перебиратиме. І якщо Гітлер скоро вторгнеться до Франції (а саме це вкладають у її вуха Гюнтер і Шелленберг), то він каменя на камені від неї не залишить.

Габріель була достатньо зрілою, аби не бути дурепою. Вона щодня читала у газетах про те, що Німеччина нарощує військову міць. Вона знала, що зі слабкої, безталанної країни, яка здалася на милість переможців у Великій війні, постає нова Німеччина — сильна, могутня, потужна.

— І що я маю робити? — запитала Габріель Шелленберга усе ще грайливо, наче сприймала все як жарт чи дотепну гру.

— Стати агенткою німецької розвідки. Під моїм керівництвом, — просто вимовив він. І одразу додав: — Це буде добре для тебе, Габі. І для наших стосунків.

— Ти! — розсміялася вона. — Ти маленький рішучий прагматик! Вистрелив мені просто в лоба. Але я не вірю ні в що, окрім як у гарний одяг та свій бізнес! — проказала Шанель, так само сміючись. Вона не була готова. Вона хотіла, щоб він умовляв її. Показав вигоди і перспективи. — Вальтере, мені байдуже до усієї цієї політики і до Гітлера теж! — додала вона, завмираючи у його обіймах, наче у гамівній сорочці.

— Має стати небайдуже, — тихо і навіть печально відповів Шелленберг, — якщо хочеш і далі вірити в свою моду і свій бізнес, Габі. Усе йде до того, про що вголос бояться говорити тут, у Франції. До війни, люба. І навряд чи твоя батьківщина вистоїть… Ти можеш уберегти її від руйнування. А я можу вблагати фюрера не плюндрувати Париж, у якому живе моя чарівна Габі…

Вона знову розсміялася. Ще голосніше. Вальтер говорив так, наче грав роль у якомусь дурнуватому водевілі.

— Для мене це теж непросто, — мовив Шелленберг, хоч вона більше ні про що не питала. — Не усякій жінці в моєму житті я таке пропоную. Власне, окрім тебе в мене і немає нікого…

Цим зізнанням Вальтер добив її остаточно. Вони довго не покидали ліжко того дня. Виснажені і знесилені, вставали лише для того, щоб ковтнути води. То була наче їхня персональна угода, краща за всі папери і печатки. Він брав її знову і знову, наче утверджуючи її згоду з ним.

Далі він поїхав до Німеччини, а вона залишилася у Парижі жити, творити, чекати нової зустрічі — наче повернулася у юність. Натхнення полилося з неї повноводою рікою. З’являлися просто божественні речі, які приймалися схвально монаршими родинами й усіма, хто міг собі те дозволити, — одягатися від Шанель.

Також у неї з’явилося кодове ім’я — «Вестмінстер». Вона сама обрала собі таке псевдо. На згадку про герцога Вестмінстерського, її давнього коханця. У списках Абверу Габріель проходила як Агент F-7124.

Ось, власне, й усе…

Тепер ця пекельна суміш із пристрасті і шпигунства була цілком виправдана. Тепер вона могла бути спокійною. Абсолютно спокійною з цим милим хлопчиком. І в ліжку, бо до імпотенції Вальтеру було ще дуже далеко, і в тому безхмарному майбутньому під знаменами нацистів, яке він їй пророкував.

У Парижі справи йшли добре. Хоча над Європою збиралися темні хмари гніву, Габріель попри життєвий досвід свято вірила, що у неї на випадок кінця світу по-німецьки є індульгенція. У вигляді члена Вальтера Шелленберга.

* * *

Він повернувся зовсім скоро, притримуючи здоровенною кухонною рукавицею турку зі свіжозавареною кавою. В іншій руці тримав делікатні горнятка, одночасно притискаючи ліктем до себе ще й якусь бляшанку. Від справжнього кавового аромату можна було збожеволіти.

— Ось ЦЕ кава, Габі! — проказав Шелленберг голосом людини, у компетенції якої годі було сумніватися. Поволі наповнив горнятка божевільно духмяним напоєм. — А ось це, — вказав він на бляшанку, — те, з чого варила каву ти…

— І що ж то таке? — поцікавилася Габріель. — Пахло наче, як кава, виглядало, як кава…

— Сподіваюся, з твоїм нюхом усе гаразд, — відповів він, — бо то морквяний порошок із домішками смажених перемелених жолудів. Моя домробітниця використовує його для випічки м’ясних пирогів. Каже, то страшенно корисно. Ні, пити, звісно, це можна. Але гидота рідкісна!

— Смажені перемелені жолуді і морква? — здивовано перепитала Габріель. — Ти знаєш, Вальтере, не ображайся, але у моєму сирітському дитинстві ми таким