Читати книгу - "Відлюбилося, Інна Турянська"

Тімоха мчав на велосипеді як скажений. Трохи прохолодний вітер куйовдив його і без того кучеряве волосся. На обличчі світилася посмішка, в грудях гупало серце. Мчав він звісно, до своєї Ромашки, щоб знову відкрити їй своє серце.

— Каріна? — постукав він у вікно. Дівчина пішла відчиняти, залишаючи не читану книгу. 

— Тімоха, ти чого горланиш? — запитала відчиняючи двері. — Т-с-с, — приставила пальця до губ, — Бо Ліда заснула, а як розбудиш її то по гірше всіляких драконів буде.

— Ага, — всміхнувся він тягнучи її за руку до себе, — Давай одягайся швидше і поїхали.

— Куди? — здивовано глянула на нього дівчина.

— На ромашкове поле, там розквітли перші ромашки, — говорив він так, наче знайшов діамантову печеру. Але можливо так і було, бо те кохання, яке він знайшов було для нього цінніше будь-яких скарбів. 

   Каріна пішла в кімнату, обережно дістала одяг з шафи. Мимоволі зупинилася на горщику з ромашками. Там теж почали проростати ромашки. Серед зелених листочків, з'явився один тендітний бутончик. Каріна бентежно стисла губи. Всміхнулася сама до себе і повернулася до Тімохи. 

   Тимофій зустрів її пронизливим поглядом. Їм обом не потрібні були слова, вони наче спілкувалися очима та посмішками. Розчинялися один в одному, безвідворотно закохуючись. Втрачали голову від кохання, життя, один одного. Любили весну, і десь там всередині чекали цвітіння ромашок. Розквіт власних почуттів. Сильних, щирих, взаємних. 

    Він не хотів жартувати, лиш обіймати її. А вона навпаки, захотіла говорити. Сказати йому те, що вже давно жевріло всередині. Розпустилося ніжною квіткою в серці, пускаючи корінчики по всьому тілу, збурюючи кров, збуджуючи мурашок на тілі та метеликів в животі. 

   Каріна цього разу сиділа перед ним на велосипеді. Відчувала його близькість. Дотики його дихання до власної шиї. Чи може то був лиш вітер? Вони їхали мовчки, зачаровані один одним, зачаровані весною, зачаровані ромашками. 

— Ось там, — почав говорити Тімоха коли його велосипед зупинився біля поля. — Бачиш? — простягав він руку вказуючи десь далеко. — Ходімо, — схопив він Каріну за руку, і вони побігли в поле. Виявилося, що то була не єдина розцвіла ромашка. Їх тут було багато, дуже багато. Хлопець схопив її на руки й став кружляти серед поля. Він чув, як вона сміялася, як заливалася від лоскоту. Бачив як вона дивилася на нього. Зрештою, поставив її на землю, провів долонею по обличчі. Вітер кидав її пасма йому в лице, а Тімоха лиш сміявся. Намагався їх забрати, наче вони були павутинням, а вона зловила його в свої сіті. Назавжди. 

— Тімоха, я люблю тебе, — несміливо прошепотіла Каріна. 

    Тімоха поплив у посмішці. Це був ледь помітний шепіт, але він почув його. Зловив кожне сказане нею слово. 

— Це ти щось прошепотіла, чи це вітер грається зі мною? — запитав знову забираючи її пасма, але цього разу з її обличчя.

— Я кохаю тебе, — сказала цього разу виразніше, дивлячись просто в очі. Дивлячись просто на нього, на того, кого насправді кохала. 

— Як то кажуть і пів року не пройшло, перш ніж ти це сказала. Хоча? — примружив він очі, — мабуть, таки якраз десь пів року і пройшло, — розсміявся, а вона пихнула його в груди. — Ромашечко, зачекай хвилину, і не бийся, — попросив усміхаючись і підморгуючи їй. 

     Ринув кудись у поле. Зірвав кілька стебел, почав переплітати їх між собою. За кілька хвилин він тримав в руках невеличке колечко з ромашок.

— Руку давай, — попросив, а Каріна простягнула йому ліву руку, — Не ту руку даєш мені, — хитро примружився, — І не той палець, — додав і зрештою сам взяв її руку і натягнув плетене колечко на безіменний пальчик. 

     Каріна всміхнулася, покрутивши рукою. 

— Поки що без діаманта, за те з моїм серцем, — сказав Тимофій, пригортаючи її закільцьовану долоньку до своїх грудей. 

— Я теж тебе люблю, Хамоміла, — почав говорити ніжно, але потім хитро глянув на неї і продовжив, — Хоч ти й мені хамила на початку, тікала як від прокаженого, і навіть, — зробив паузу він, — намагалася покалічити спустивши зі сходів, — говорив серйозно, стримуючи усмішку, — обзивала маніяком, бабієм чи навіть безголовим. Але цей тріпало, що стоїть перед тобою ніколи не тріпався про свої почуття до тебе. Він полюбив цю нахабу в білому халатику, дівчину схожу на ромашку, з фамілією маку.  

    Каріна знову гепнула його по грудях, але він обхопив її руку і притяг до себе. 

— Я сподіваюся, що згодом мені вдасться вирвати тебе з дикого поля і посадити в себе в домі. 

— О, ні, ні, — розсміялася Каріна, — Я не сільська дівчинка. 

— Тоді забереш мене до себе в місто, — підморгнув він їй. — Можна…можна мені тебе поцілувати? — запитав він дівчину. Раніше він ніколи б таке не питав, бо він завжди був сміливим, непередбачуваним, одним словом безголовим. Але перед нею втрачав свою відвагу, губив свій ентузіазм, і навіть жарти.

— Це знову жарт? 

— Ні, на цей раз серйозніше нікуди, — відповів сміючись.

— Ні ще ні.

— Я зрозумів, чекав пів року на зізнання тепер ще пів року чекатиму на поцілунок. До старості може й весілля зіграємо. 

      Каріна розреготалася, він схопив її в свої обійми. Вони стояли серед поля окутані ромашками, окутані один одним. І здавалося, що їх щастя лиш починається. Що так буде завжди. Він любитиме її, а вона любитиме його. Він даруватиме їй польові ромашки, а вона свої обійми. 

###

Ех, здається Каріночка, нарешті наважилася сказати про свої почуття Тімосі. Вони виглядають таки щасливими, правда?