Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Чудово.

– Мені теж добре з Енцо.

Коли вона клала слухавку, голос її залишав по собі довгий шлейф образів і звуків минулого, який не зникав у моїй голові годинами: двір, небезпечні ігри, моя лялька, яку вона кинула в підвал, темні сходи, коли ми ходили по неї до дона Акілле, її шлюб, її великодушність і її злостивість, те, як вона заграбастала собі Ніно. Їй нестерпне моє щастя, думала я налякано, вона хоче, щоб я знов була з нею, щоб слухалася її, щоб підтримувала її у всіх справах, у тих нікчемних війнах нашого району. Відтак я казала собі: яка я дурна, навіщо було стільки вчитися – і вдавала, ніби в мене все під контролем. Свою сестру Елізу, яка часто мені телефонувала, я запевняла, що бути мамою – чудово. Мені зателефонувала Кармен Пелузо й розповіла про своє весілля з заправником, а я відповіла: «О, яка чудова новина, бажаю тобі великого щастя, переказуй вітання Пасквале, що він там поробляє?» Коли зрідка телефонувала моя мати, я вдавала, що дуже щаслива, і лиш раз не витримала і спитала її: «Що сталося з твоєю ногою, чому ти кульгаєш?» Але вона відповіла: «А тобі що до того, займайся своїми справами».

Я місяцями боролася, намагаючись тримати у віжках найтемніші сторони своєї душі. Іноді я ловила себе на тому, що молюся Матері Божій, хоч вважала себе атеїсткою, і відчувала сором. Частіше, залишившись удома сама з дитиною, я видавала жахливі крики, без слів, лише голос, який виходив з мене разом з розпачем. Але той прикрий період ніяк не минав, час ішов повільно, сповнений нестерпної муки. Уночі я, кульгаючи, носила малу туди й назад коридором, та більше не шепотіла їй безглуздих слів, перестала перейматися нею й намагалась думати про себе. Під рукою в мене завжди була якась книжка чи часопис, хоча читати мені майже не вдавалося. Удень, коли Аделе спокійно спала – спочатку я називала її Аде, не усвідомлюючи, що ці два склади натякають на пекло, і коли П’єтро звернув на це увагу, я збентежилась і почала називати її Деде – я пробувала написати щось для газети. Але тепер я не мала часу – та й, фактично, бажання теж – іти кудись заради статті для «Уніти». Тому в написаному не було колишньої сили, я всього лиш намагалася показати свою формальну вправність, і врешті в мене виходили якісь позбавлені змісту викрутаси. Якось я накидала статтю і дала прочитати П’єтро, перед тим як відіслати її до редакції. Він сказав:

– Вона порожня.

– Тобто?

– Це просто слова і більш нічого.

Я почула себе ображеною і все одно надіслала статтю. Її не опублікували. Від того моменту і місцева, і національна редакції з певною ніяковістю почали відмовлятися від моїх текстів, виправдовуючись браком місця. Я страждала, усвідомлюючи, що навколо мене, немов під упливом сильних поштовхів з якихось недоступних глибин, швидко розвалюється все те, що я ще недавно сприймала як уже здобутий рівень життя і праці. Читала я лише для того, щоб зайняти очі книжкою або часописом, але наче не йшла далі споглядання самих знаків, не маючи більше доступу до їхнього значення. Двічі чи тричі я випадково натрапляла на статті Ніно, але, читаючи їх, я не отримувала того задоволення, як раніше, коли уявляла собі його, чула його голос, насолоджувалась думками. Звісно, я була рада за нього – якщо він писав, значить у нього все гаразд, він проживав своє життя хтозна де і хтозна з ким. Але я втуплювалась у його підпис, читала кілька рядків і відкладала статтю, немов кожна його фраза чорним по білому робила моє становище ще нестерпнішим. Я втратила допитливість, занедбала навіть зовнішній вигляд. Зрештою, для кого мені було дбати про зовнішність? Я ні з ким не бачилася, крім П’єтро, який був зі мною ввічливий, але я відчувала, що для нього я всього лиш тінь. Іноді мені здавалося, ніби я проникаю до нього в голову і відчуваю його незадоволення. Одруження зі мною лиш ускладнило його життя вченого, і це саме тоді, коли його слава зростала, зокрема в Англії та Сполучених Штатах. Я захоплювалась ним, але водночас він дратував мене. З ним я завжди говорила тоном, в якому вчувалася суміш образи і почуття меншовартості.

«Годі, – сказала я собі одного дня, – облишмо “Уніту”, досить буде, якщо мені вдасться попрацювати над новою книжкою, а коли я її напишу, все владнається». Та яка там книжка! Я запевняла свою свекруху і видавництво, що в мене вже є добрий шматок роману, але я брехала, брехала за кожної нагоди солоденьким голоском. Насправді в мене були тільки зошити, повні недбалих нотаток, більше нічого. І коли я їх розгортала, вночі чи вдень, залежно від того, коли мені це дозволяла Деде, я відразу засинала над ними, навіть не усвідомлюючи цього. Якось пізнього пополудня П’єтро повернувся з університету і знайшов мене в жахливому стані – гіршому від того, у якому колись я застала його: я глибоко спала на кухні, поклавши голову на стіл, а десь далеко в спальні репетувала голодна дитина. Батько знайшов доньку в колисці, напівголу і забуту. Коли Деде вгомонилась, жадібно припавши до пляшечки, П’єтро безутішно мовив:

– Невже нема когось, хто міг би тобі допомогти?

– У цьому місті немає, і ти це чудово знаєш.

– Нехай приїде твоя мати або сестра.

– Не хочу.

– Тоді поклич ту свою подругу з Неаполя – ти ж стільки для неї зробила, хай тепер допоможе тобі.

Я здригнулася. На якусь мить я дуже виразно відчула, що якась частина мене була певна, що Ліла вже тут, у нашому домі: колись вона причаїлася всередині мене, а тепер прослизнула в Деде, зі своїми примруженими очима і зморщеним чолом. Я енергійно струснула головою. Геть цю з’яву, геть цю можливість, що на мене ще чекає?

П’єтро врешті вирішив зателефонувати своїй матері. Дуже неохоче він спитав, чи не може вона приїхати й пожити трохи в нас.

66

Я цілковито поклалася на свекруху і тут-таки відчула полегшення, а вона і в цій ситуації виявилася жінкою, на яку я хотіла бути схожою. За кілька днів вона звідкись вивудила дівчину років двадцяти з гаком на ймення Клелія, родом з Маремми, якій дала детальні вказівки щодо того, як найкраще дбати про дім, робити закупи й готувати їсти. Коли П’єтро, якому ніхто нічого не сказав, застав удома Клелію, він