Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

— Але я завжди знав, що робити далі!

Ринсвінд розтулив було рота, щоб сказати, що бачив кілька його діянь, але передумав. А натомість він сказав:

— Вище носа. У всьому слід шукати позитив. До того ж могло бути гірше.

Койн ще раз оглянувся.

— Яким чином? — запитав він голосом, що майже повернувся до норми.

— Гм.

— Де ми?

— Це нібито якийсь інший вимір. Магія прорвалася сюди і, гадаю, потягнула нас за собою.

— А ці потвори?

Вони перевели погляд на Потвори.

— Думаю, це Потвори. Вони намагаються пролізти крізь діру, — пояснив Ринсвінд. — Це нелегко. Різниця в енергетичних рівнях, чи що. Пригадую, колись у нас була лекція про них. Ем...

Койн кивнув і простягнув тоненьку, бліду руку до його чола.

— Не проти?.. — почав він.

Від доторку Ринсвінд здригнувся й запитав:

— Проти чого?

— Щоб я зазирнув у твою голову.

— Аргх.

«Тут такий безлад. Не дивно, що ти постійно розгублений».

— Ой.

«Тут явно не завадило б генеральне прибирання».

— У-у.

«Ага».

Ринсвінд відчув, що чужий розум відступив. Койн зморщив чоло.

— Ми не можемо їх пропустити, — сповістив він. — Вони наділені страшенною силою. Потвори намагаються збільшити отвір, і вони це зуміють. Вони чекали на можливість прорватися в наш світ багато... — він нахмурився, — яр?

— Ер, — виправив Ринсвінд.

Койн розтиснув долоню, яку дотепер міцно стискав, і показав Ринсвінду крихітну сіру перлину.

— Знаєш, що це? — запитав він.

— Ні. Що це?

— Я... не можу згадати. Але це варто повернути.

— Гаразд. Просто скористайся чаротворством. Розірви їх на шматки, і підемо додому.

— Ні. Вони живляться магією. Від цього вони стануть сильнішими. Мені не можна використовувати магію.

— Ти впевнений? — запитав Ринсвінд.

— Боюся, твоя пам'ять ясно повідомляє тобі про це.

— Тоді що нам робити?

— Я не знаю!

Ринсвінд обдумав це, а тоді з виглядом остаточно прийнятого рішення, почав знімати другу шкарпетку.

— От тільки цеглини тут немає, — пробурмотів він радше до самого себе. — Доведеться скористатися піском.

— Ти збираєшся напасти на них зі шкарпеткою піску?

— Ні. Я збираюся від них утекти. Шкарпетка піску — на випадок, якщо вони побіжать слідом.

Люди поверталися до Аль Халі, де руїни вежі перетворилися на тліючу купу каміння. Кілька сміливців наблизилося до уламків, сподіваючись знайти вцілілих, яких можна врятувати чи пограбувати — або і те, й інше.

Десь там, серед каміння, відбулася така розмова:

— Тут щось ворушиться!

— Під цією плитою? Клянуся двома бородами Імтала, ти помиляєшся. Воно ж важить, напевно, цілу тонну.

— Браття, гайда сюди!

Тоді чуються звуки підйому чогось дуже важкого й крик:

— Це скриня!

— Як гадаєш, у ній можуть бути скарби?

— Клянуся Сімома Місяцями Назріма, вона відрощує ноги!

— Не Сімома, а П'ятьма...

— Куди вона йде? Вона кудись іде!

— Забудь про це, це неважливо. З'ясуймо все, як слід. Згідно з легендою, місяців було п'ять...

У Хапонії до міфології ставляться дуже серйозно. Це тільки в реальне життя вони не вірять.

Три вершники, які спускалися крізь важкі снігові хмари до осердного боку рівнини Сто, відчули якусь зміну. У повітрі вчувався різкий запах.

— Чуєте його? — запитав Найджел. — Я пригадую цей запах з дитинства, коли в перший зимовий день ти лежиш у ліжку й можеш практично відчути його смак у повітрі...

Під ними розступилися хмари, і вони побачили стада Крижаних Велетнів, які заповнили територію рівнини від краю до краю.

Вони простягалися на милі у всіх напрямках, і повітря сповнювалося гуркотом від їхнього переміщення.

Стада вели льодовики-бики. Вони голосно й скрипучо ревіли, видираючи велетенські шматки землі, і невпинно просувалися вперед. Позаду них напирали цілі купи корів і телят, ковзаючи по землі, уже зораній ватажками аж до материнської породи.

Вони були настільки схожими на звичні, знайомі світу льодовики, як лев, що дрімає у пітьмі, подібний на триста футів чудово скоординованих м'язів, які стрибають на вас із роззявленою пащекою.

— І... і... коли підходиш до вікна... — рот Найджела, не отримавши подальших вказівок від мозку, закрився.

Льодовики штовхалися, з ревінням просуваючись вперед, і заповнювали рівнину, здіймаючи хмари холодної пари. Під ватажками здригалася земля, і спостерігачам стало очевидно, що тому, хто збирається це зупинити, знадобиться дещо більше, ніж кам'яна сіль і лопата.

— Ну ж бо, — сказала Коніна, — пояснюй. Думаю, тобі краще кричати.

Найджел стривожено подивився на зграю.

— Думаю, я бачу якісь постаті, — люб'язно додав Креозот. — Глянь на ватажків цих... створінь.

Найджел придивився через сніг. І дійсно, на спинах льодовиків рухалися якісь постаті. Вони були людьми чи людиноподібними — ну принаймні людиновидними. І не були особливо великими на вигляд.

Так здавалося, бо самі велетні були надзвичайного розміру, а Найджел не розумів законів перспективи. Коли коні спустилися до ватажка, велетенського бика, вкритого глибокими тріщинами й шрамами від морен, стало очевидно, що одна з причин, з якої Крижаних Велетнів називали Крижаними Велетнями, — це тому, що вони, ну, велетні.

Інша полягала в тому, що вони були зроблені з криги.

На гребені льодовика сиділа, зігнувшись, постать розміром із великий будинок, яка підганяла його палицею зі загостреним кінцем. Вона була кутаста, можна сказати, навіть гранована, і відблискувала зелено-блакитним світлом. Її сніжно-білі кучері були прикрашені сріблястою стрічкою, а її очі були крихітними, чорними, глибоко посадженими, наче шматочки вугілля[31].

Попереду почувся оглушливий тріск — перші льодовики досягнули лісу. Птахи нажахано здійнялися в небо. Найджела, який галопом мчав у повітрі біля велетня, обсипало снігом і скалками.

Хлопець відкашлявся.

— Ем, пробачте, — звернувся він.

Перед кипучою хвилею зі землі, снігу та уламків дерев у сліпій паніці мчало стадо карібу, бурхлива маса практично торкалася їхніх задніх копит.

Найджел повторив спробу.

— Послухайте! — прокричав він.

Голова велетня повернулася до нього.

— Шо тобі твеба? — запитав він. — Жникни, теплий!

— Вибачте, але це дійсно необхідно?

Велетень поглянув на нього з крижаним здивуванням, повільно обернувся й оглянув своє стадо, що простягалося, схоже, до самого Осердя світу. Тоді він знову подивився на Найджела.

— Такс-с. Думаю, шо та. Інакже нашо б ми то вобили?

— Але, розумієте, тут живе ціла