Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

— Але для Апокраліпсиса ще зарано, — із відчаєм зауважила Коніна. — Спочатку до влади має прийти жахливий правитель, розпочнеться жорстока війна, з'являться чотири грізні вершники, тоді Підземельні Виміри отримають лазівку в наш світ... — вона замовкла й побіліла, як той сніг.

— Перспектива погребіння під тисячефутовим шаром снігу теж не особливо радісна, — зауважив джин, простягнув руку й вихопив лампу в Найджела.

— Прошу вибачення, але пора ліквідувати моє майно в цій реальності. Незабаром побачимося. Або ні, — він зник по пояс, а тоді з останнім ледь чутним криком: «Шкода, що так і не пообідали у вівторок!» — зник повністю.

Три вершники подивилися крізь завісу снігу, що летів до Осердя світу.

— Можливо, це лише моя уява, — сказав Креозот, — але, може, ви теж чуєте якийсь скрип і стогін?

— Замовкни, — стривожено наказала Коніна.

Креозот нахилився й поплескав її по руці.

— Збадьорися, — сказав він. — Це ж не кінець світу, — і трохи обдумавши сказане, додав: — Пробач. Просто фраза така.

— Що ми будемо роби-и-ити? — завила вона.

Найджел випростався.

— Думаю, — сказав він, — нам треба піти й усе пояснити.

Коніна з Креозотом одночасно обернулися до нього, а на їхніх обличчях з'явився вираз, зазвичай прибережений для месій або повних ідіотів.

— Так, — дещо впевненіше повторив він. — Ми маємо пояснити.

— Пояснити Крижаним Велетням? — перепитала Коніна.

— Так.

— Пробач, я правильно тебе зрозуміла? — запитала Коніна. — Ти думаєш, нам треба піти, знайти страхітливих Крижаних Велетнів і сказати їм типу: «Гей, велетні, знаєте, тут є купа теплолюбних людей, яким не дуже б то хотілося, щоб ви проносилися цілим світом, завалюючи кожного горами льоду, то може ви, цей, переглянете рішення?» Ти думаєш, так потрібно вчинити?

— Так. Маєш рацію. Суть ти вловила.

Коніна з Креозотом перезирнулися. Найджел продовжував гордо сидіти в сідлі, на його обличчя грала слабка посмішка.

— То це твоя гуска змушує тебе наражатися на небезпеку?

— Не гуска, а просянка, — спокійно виправив Найджел. — І ніхто мене не змушує, просто, знаєте, я маю встигнути зробити щось хоробре, перш ніж помру.

— У цьому вся суть, — пробурмотів Креозот. — Це й найсумніше — спочатку ти робиш щось хоробре, а потім вмираєш.

— Хіба в нас є інший вибір? — запитав Найджел.

Вони обдумали це.

— Боюся, я не майстер пояснень, — зауважила Коніна впівголоса.

— Зате я майстер, — твердо відказав Найджел. — Мені постійно доводиться щось пояснювати.

Відокремлені часточки того, що раніше було мозком Ринсвінда, знову з'єдналися воєдино й випливли крізь пласт темної підсвідомості, неначе триденний труп, що піднімається на поверхню.

Вони обережно помацали найсвіжіші спогади, немов боячись роздерти нещодавню рану.

Пригадався якийсь костур, а ще біль, настільки сильний, ніби між кожною клітинкою його тіла вставили зубило й раз у раз по ньому вдаряли.

Ринсвінд згадав, як костур утікав, тягнучи його за собою. А тоді настала та жахлива мить, коли Смерть з'явився, проминув його й полинув до костура, який скорчився й раптово ожив. І тоді Смерть сказав: «ІПСЛОРЕ ЧЕРВОНИЙ, НАРЕШТІ ТИ МІЙ». А тепер це.

Судячи з відчуттів, Ринсвінд лежав на піску. Дуже холодному піску. Він розплющив очі, ризикуючи побачити щось страхітливе.

Перше, що він побачив, було його рукою і, як не дивно, долонею. Його звично брудною долонею. А Ринсвінд уже очікував побачити обрубок.

Схоже, була ніч. Пляж — якщо можна так сказати — простягався в напрямку хребта далеких низьких гір, а на нічному небі виблискували мільйони холодних зірок.

Неподалік від Ринсвінда на сріблястому піску виднілася якась крива лінія. Обережно піднявши голову, він побачив розкидані краплі розплавленого металу. Це був октирон, метал, настільки магічний за своєю природою, що жодна кузня на Диску не була здатна навіть його нагріти.

— Ого, — сказав Ринсвінд. — То ми перемогли.

І знову бухнувся на пісок.

За певний час його права рука автоматично потягнулася до голови й обмацала маківку. Тоді дослідила решту голови. Пізніше з щораз більшою наполегливістю почала порпатися в піску.

Зрештою вона, ймовірно, передала свою тривогу решті Ринсвіндового тіла, бо він випростався й пробурмотів:

— От чорт.

Схоже, капелюх загубився. Але неподалік від нього на піску дуже спокійно лежала маленька біла постать, за якою...

Виблискувала колона денного світла.

Вона гула й похитувалася в повітрі — тривимірна діра в якісь інші світи. Час від часу з неї вилітали сніжинки. У світлі виднілися викривлені картинки — мабуть, будинки чи пейзажі, деформовані дивною кривизною. Але чіткіше розглянути їх Ринсвінд не міг — через високі, задумливі постаті, що оточили колону.

Людський мозок — неймовірна річ. Він здатен працювати на кількох рівнях водночас. І поки Ринсвінд марнував часточки свого інтелекту на стогони та пошуки капелюха, якась внутрішня частина його мозку спостерігала, оцінювала, аналізувала й порівнювала.

Тепер вона підкралася до мозочка, поплескала його по плечу, всунула повідомлення йому в руку й накивала п'ятами.

Повідомлення мало приблизно такий зміст: «Сподіваюся, у мене все гаразд. Останнє магічне випробування стало останньою краплею для вимученої тканини реальності. Воно відкрило діру. Я в Підземельних Вимірах. І ці потвори переді мною — це... Потвори. Було приємно познайомитися».

Найближча до Ринсвінда Потвора мала принаймні двадцять футів у висоту. Вона нагадувала мертву коняку, яку викопали приблизно через три місяці після смерті й ознайомили з низкою нових вражень. І щонайменше одне з них було пов'язано з восьминогом. Вона не помічала Ринсвінда. Потвора була занадто зайнята спостереженням за світлом.

Ринсвінд підповз до нерухомого тіла Койна й легенько штурхнув його ліктем.

— Ти живий? — запитав він. — Якщо ні, то краще не відповідай.

Койн перекотився й вступився в Ринсвінда здивованими очима.

— Пригадую... — прошепотів він за мить.

— Краще не треба, — порадив Ринсвінд.

Рука хлопчика неуважно занишпорила в піску позаду нього.

— Його більше немає, — спокійно відказав Ринсвінд.

Рука припинила пошуки.

Ринсвінд допоміг Койну сісти. Той відсутньо поглянув на холодний сріблястий пісок, перевів погляд на небо, Потвор удалині й зрештою на чарівника.

— Я не знаю, що мені робити, — зізнався він.

— Не біда. Усе моє життя минає з подібною думкою, — підбадьорливо сказав Ринсвінд. — Майже завжди я в повній розгубленості, — він