Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

шия тримає, то в один, то в другий бік на півметра відскакує й назад якось повертається, а кулак у нього важкий, як булава, і те о доробло не знає, де воно і що з ним. А потім Осман сказав одному, щоб відчинив двері, а тим — щоб негайно виміталися геть і більше сюди й носа не потикали, і вони, їй-богу, увібравши голови в плечі, слухняненько, мов діти, шаснули в темряву. А він повернувся назад до товариства і, мов нічого не сталося, каже:

— То на чому ми зупинилися?

Тут Мухарем Співак на радощах замовив пісню й хотів заплатити, Осман так і вирячив очі, страшно глянути в них, коли вогнем запалають, серце холоне, а вже через мить з них засяяло сонце, і каже він Співакові:

— Сьогодні не тицяй руку до кишені.

А скільки він заплатив Зайкові, скільки музикантам, скільки слугам, це тільки він один і знає, розплачувався сам на сам, але гроші, видно, дав великі, бо так уже вони дивилися на нього, так догідливо всміхалися, кланялись, три дні і три ночі готові були на ногах простояти, якби він захотів. Але він, як тільки муедзин став скликати на ранкову молитву, підвівся й каже:

— Щасливо, братове, вам святкувати байрам. І дякую, що не погордували мною.

І тверезий, мов і не пив цілу ніч, попрощався з Зайком, а музикантів попросив, щоб не проводжали його далеко вулицею, адже байрам, свято, люди йдуть на молитву, не треба заважати їм. Провели музиканти Османа і його товаришів до моста, на мосту зіграли ще одну пісню, люди зупинялися, йдучи в мечеть, а він кланявся, приклавши руку до грудей, і вітав їх з байрамом. Потім перецілувався з усім товариством, і з Махмутом — в обидві щоки, і пішов додому. Махмут був надто схвильований, аби довго спати, вилив собі на голову два дзбани води, щоб отямитися від горілки й незмірного щастя, і потім довго розповідав про Османа та про ту незабутню ніч.

Не дуже схоже це на Османа Вука, хоч я ніколи не бачив, як він гуляє, але ця стриманість і врівноваженість зовсім не в його звичаї. Або Махмут наплутав, або я нічого не знаю про Османа Вука.

Потім мені дещо прояснилося, коли я довідався, що трапилося тої ночі у фортеці.

Тої самої ночі, напередодні байраму, хтось визволив Раміза з фортеці і десь його заховав.

Після вечірньої молитви невідомі вершники під'їхали до фортеці, сильно вдарили в браму й наказали вартовому покликати начальника фортеці, бо вони, мовляв, привезли надзвичайно важливе розпорядження від намісника. Коли начальник вийшов до них, вони показали йому лист, і він двох впустив до фортеці, решта залишилася перед замкнутою брамою.

Що відбувалося далі, ніхто достеменно не знає, можна було лише здогадуватися, як здогадувалися й самі свідки цієї події. Двоє незнайомих, коли зайшли в башту начальника, вдарили його келепом[18] по голові й залишили закривавленого на підлозі. З ключником справилися в його кімнаті при вході в підземелля. Потім обоє повернулися до брами, ніби збиралися виходити, вартовий відчинив їм, і тоді, коли він обернувся, келеп упав йому на голову. Він і опритомнів перший, може, тому, що був наймолодший, чи тому, що голова в нього була найтвердіша, чи тому, що його найлегше вдарили, замкнув відчинену браму, зняв тривогу, розбудив інших вартових, вони знайшли ключника, який прийшов до тями, але ніяк не міг збагнути, що сталося, і нарешті начальника фортеці, який найбільше з усіх постраждав. Цілу ніч лежав непритомний, розтирали його, поливали водою — і все марно, і тільки тоді, коли йому піднесли горілку до носа і кілька крапель влили в рот, він розплющив очі, але встати не міг. На голові в нього була велика гуля, його нудило, у тілі відчував слабкість, майже нічого не пам'ятав.

Раміз зник із фортеці.

Той байрам людям запам'ятався саме цією подією.

Скрізь розповідали про це як про чудо, як про кінець світу — залежно від того, хто говорив. Рознеслася чутка, що це зробив Бечир Тоска зі своїми розбійниками, інші твердили, що це справа рук дервішів Хамзевійського ордену, треті лише дивувалися, бо Раміз був перший в'язень, якого викрали з фортеці. Для одних це дало підставу вважати, що люди стали гірші, для інших — що хоробріші. Мабуть, обидва твердження були справедливі.

Власті занепокоїлися. Велика ганьба, що розбійники могли проникнути у фортецю, але ще більша, що про Рамізів злочин вони повідомили не тільки намісника, а й Порту. Як тепер доповісти, що його нема? Яка це фортеця, які це вартові, яка це влада, що допустила до такого?

Допитували начальника фортеці й фортечну залогу, але люди не знали нічого, крім того, що було вже сказано з самого початку і що знало все місто. Начальник фортеці, ледве повертаючи язиком від болю в голові, сказав, що лист був справді від намісника, з печаткою. Щоправда, він його не дочитав, бо бандити вдарили його по голові, як тільки він почав читати. Пригадує тільки перші слова: «Шановному начальникові фортеці», — і більше нічого, а краще було б, якби й того не пам'ятав, бо йому показали лист, якого розбійники нахабно залишили в його башті, і запитали його, як він міг подумати, що то лист від намісника, коли й сліпому видно, що печатка підроблена, та ще й не зовсім уміло, на що начальник відповів, що тепер і він це бачить, а тоді не бачив, бо не сумнівався, та й світло було тьмяне.

Люди знали й те, що власті запитували начальника, чому він впустив незнайомих людей до фортеці, чому не залишив їх перед брамою, а лист (він містив наказ видати їм Раміза) не прочитав у себе в башті. Начальник відповів, що вони були одягнуті у форму стражників, — це підтвердили й інші, — і сказали йому, що мають передати ще й усні розпорядження, а найбільше його збило те, що вони наказали замкнути браму, доки будуть у фортеці. І як він міг подумати що-небудь погане, коли їх було тільки двоє, а у фортеці десять озброєних вартових, крім нього. Але найбільше його засліпила незбагненна зухвалість тих людей. «Найбільше тебе засліпила твоя дурість», — зауважили йому люб'язно.

Отож ніхто не знав точно, що ж трапилося. І я теж, хоч мені було відомо, як почалося. Але все, що сталося далі, було для мене покрите мороком.

Я запитав Шех-агу, коли прийшов привітати його з байрамом, де сховали