Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

Він подивився на мене неприязно, як на ворога, й зневажливо, як на йолопа.

— Звідки я знаю? Чому ти мене питаєш про це!

Я й сам побачив, який я дурний і наскільки не доріс до них.

А я й не питав би Шех-агу, якби Осман Вук не сторонився мене, ніби я якийсь коростявий і ніби він ніколи в житті не бачився зі мною або чув про мене тільки найгірше.

Усе додумував я сам. Гаразд, Шех-ага дав гроші, Осман найняв людей, хтозна-яких — колишніх вояків, хоробрих, але вбогих, чи розбійників з лісу, чи грабіжників, чи злочинців, які нічого не бояться, коли йдеться про гроші. Потім він улаштував гуляння в Зайковій корчмі — з великим товариством, з музикантами, з Махмутом, який усім про все розповість, із стражниками, які цілу ніч зазирали до корчми й частувалися, з нічними сторожами, з п'яницями, з волоцюгами — і просидів там від заходу сонця до ранку. Усі це можуть підтвердити і зняти з нього підозру, якби кому-небудь спало на думку запідозрити його.

Але кого він підкупив у фортеці? Вартового? Від вартового мало що залежить, та й міг він цієї ночі взагалі не стояти на брамі, а якщо б і стояв, то не посмів би нікого впустити без дозволу начальника фортеці. Ні, вартовий задурно дістав удар по голові.

Тоді начальник фортеці? Мізерна плата й нудна служба, — йому не дозволялося покидати фортецю, — без сумніву, остобісіли старому воякові, і він міг погодитися на все, якщо пристойна винагорода давала йому змогу звільнитися від фортеці, у якій жив, як і перший-ліпший в'язень. Міг і одружитися, як і всі люди, чого він досі не міг собі дозволити. Йому не треба було знати людей, які прийдуть по Раміза, і він щиро на допиті казав, що вони йому невідомі і що їх ніколи не бачив. Домовляючись з Османом, він, очевидно, поставив вимогу, щоб викрадення було якомога вірогідніше і тому погодився, ні, зажадав, щоб викрадачі вдарили його — не надто сильно, але так, щоб він міг виправдатися. Але тоді чому його тарахнули так немилосердно? Чи їхня рука не призвичаєна до легкого удару, чи хотіли, щоб усе було якнайпереконливіше, а чи зводили з ним давні порахунки — тільки начальник фортеці ледве оклигав, а якби знав, яка важка розбійницька рука, то, може, й не пішов би на таке діло. А може, й пішов би, бо що значить сильніший удар і трохи більший біль у голові супроти щастя, купленого такою ціною! Стільки, скільки ймовірно дістав від Османа, навряд чи заробив би за все своє життя, а він уже мав час переконатися, що чесною працею не розбагатієш. Правда, коли він підвівся, а лежав цілий тиждень, то голова в нього боліла, як тільки збиралося на дощ чи була сира погода. І коли думав. Але зате йому більше не боліла голова через інші речі, які все-таки важливіші, ніж біль у голові. Від роздумувань він легко відмовився, бо вони йому й справді були непотрібні, та й скоро збагнув, що все своє життя думав задаремно. Через кілька місяців він подав у відставку — у нього помер дядько і, як він твердив, залишив йому спадщину, хоч усі дивувалися, чого це його дядько досі таївся зі своїм багатством. Але хто заприсягне, що знає все про людей? Колишній начальник фортеці купив невеликий маєток біля Козячого моста, одружився з молодою вдовою без дітей і, обробляючи пісну землю та пригортаючи плідну жінку, нажив трохи майна й багато дітей. І, прикладаючи порізану сиру картоплю до лоба, коли в нього починала боліти голова, нагадуючи йому про ту щасливу ніч, він дякував богові, що доля нарешті виявила до нього свою прихильність і винагородила його за багаторічну чесну службу султанові й вітчизні.

Тияна чула на подвір'ї про Рамізову втечу, і я розповів їй усе, що знав. Насамперед вона занепокоїлася:

— А тебе не вплутають у цю справу?

— Хто мене вплутає? У чому я винен? І як мене вплутають? Я навіть не знаю, як це було.

— Ти певний, що тобі нічого не буде?

— Певний. Тут грають більші від нас.

— Більші грають, менші потерпають.

— Цього разу ти не маєш рації.

— Дай боже. Тільки ти нікому не розказуй того, що знаєш

— Хіба я дурний?

Вона раптом згадала про Османа Вука й почала захоплюватися:

— Він достеменний тобі розбійник. Лише він міг це зробити.

Я збунтувався, хотів усунути його зі своєї дороги:

— Дався тобі той розбійник. А тільки тому, що назвав тебе гарною.

— Ну-ну, не мели дурниць.

— Він каже це кожній жінці.

— Хай собі каже!

— А він не викрадав Раміза. Він цілу ніч пиячив.

— Міг вийти й потім повернутися.

— Навіть кроку з корчми не ступив до самого ранку.

— Хто ж тоді?

— Не знаю.

Не він звільнив Раміза, але все було зроблено за його задумом. Я не хотів казати цього Тияні, мене образило її захоплення Османом. Але це правда. Він робить, що хоче, бере від життя, що йому подобається, досить розумний, щоб зміркувати все, що треба, і водночас легковажний, щоб не думати про мотиви й наслідки. Якби викрадачі випадково загинули, це його нітрохи не засмутило б. Він думає тільки про себе. Життя для нього — радість, утіха, цікаві пригоди. Він як вітер, як полудневе сонце, як весняний дощ, він робить своє, живе, як природа, інші беруть від нього, що можуть, що він дозволяє, а він, не зважаючи ні на кого, іде своєю дорогою, яка нікуди не веде. Він не мріє, він твердо стоїть на землі і, спраглий усього, простує крізь життя, не бажає, а бере, не захищається, а нападає.

Але чому він це зробив?

Усе продумав, забезпечив собі прикриття, сотня очей дивилася на нього цієї ночі, а події розгорталися так, як він хотів. Нікому й на гадку не спаде, що він до цього причетний, — з Рамізом не знайомий, навіщо йому ні з того ні з сього встромляти голову в петлю?

А захід справді був небезпечний. Якби викрадачі попалися, вони, звичайно, виказали б його, і тоді навіть сам Шех-ага йому не допоміг би.

Чому він погодився? Сам не має з цього ані найменшої користі, до юнака йому байдуже, та й не вірю, щоб він міг пожертвувати собою заради кого-небудь. Дослухається тільки до своєї думки, керується лише своїми забаганками. Може, пішов на це з простої впертості, через свою неспокійну вдачу, щоб зробити