Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

— Балишева?.. — майже скрикнув здивований Ганс. — Валя?.. Звідки? Як ти мене знайшла? Філінчук, присвіти.

Забувши про торбинку, що не подобалась йому, Ганс кинувся до дівчини, обійняв її і, підхопивши під лікоть, повів нагору. Він був трохи розчулений цією зустріччю. Ще б пак — дочка друга, скараного за вироком радянського суду. Потай він, правда, тріумфував — того бевзя Балишева повішено, а він, Ганс, засуджений до “вишки” тим самим судом і в тій же справі, живий і веде під руку цю апетитну, налиту життєвими соками дівчину. Він знає: дівчина з характером, вередлива, але, чорт забери, він не буде маніжитися. Дочка друга… Ха, ха!

— Як ти довідалася, що я тут? — спитав Ганс, пропускаючи дівчину в кабінет.

— Казимире Карловичу…

— Я Ганс! Будь ласка…

— Так, так, я зрозуміла, — сумно всміхнулася дівчина. — Я все розумію. Пане Ганс, ви краще спитайте, як я опинилася тут, у цьому Княжполі.

— Здогадуюся… Біженка?

— Звичайно. Насилу дісталася до ешелону, що від’їжджав до Німеччини. А тут, — це було рівно двадцять днів тому, — мене зняли з ешелону, запідозривши, що я захворіла на тиф, і весь цей час тримали в ізоляторі княжпільської лікарні. Німці так бояться епідемій. Мало не померла а голоду й туги.

— Але ти маєш непоганий, зовсім непоганий вигляд, — грайливо примружився Ганс і тричі плюнув через ліве плече. — Просто-таки пампушечка.

— Я мала гроші, деякі речі. Дівчата ходили на базар, приносили мені їсти.

— Але ти вже не на карантині?

— З сьогоднішнього дня. йду вулицею й бачу, мчить чудова ресорна бричка, а на ній сидить шикарний цивільний німець у капелюсі з пір’їнкою… Боже мій, та це ж Казимир Карлович! Мало не побігла слідом. А тут з ресторанчика “Утіха” вибігає офіціантка, така косоока, гидка баба, теж дивиться й облизується, наче кіт на сало. Питаю: “Хто це?” А вона шепоче, наче по секрету. “Пан Ганс… З гестапо”.

Почувши про косооку офіціантку, Ганс скривився п, блудливо забігавши очима, швидко змінив тему розмови.

— Ну, що це я… Така гостя. Треба задля зустрічі… Ти, звичайно, не відмовишся?

Він заметушився, дістав склянки, закуску.

— Мені небагато, — попереджуюче підняла руку дівчина. — Отак. Досить, досить! — Вона закрила долонею склянку. — Так, це для мене несподівана й радісна зустріч. Я в такому тяжкому становищі. Мені потрібна допомога або хоча б дружня порада. Голова кругом іде від думки: що ж далі?

Дівчина ледве стримувала сльози.

— Валю, що ти? — Ганс підсів ближче, поклав руку їй на плече. — Я допоможу, як же! Я маю можливість. Все буде зроблено. Повір! Ну, вип’ємо.

— Зачекайте, — майже плачучи, сказала Валя. — Я вип’ю, вип’ю. Але спершу хочу про справу. Вислухайте мене. Я можу говорити з вами відверто?

— Ну що ти, звичайно! — Ганс неохоче поставив свою склянку на стіл і, ніби бажаючи заспокоїти дочку друга, обійняв її, легенько притиснув до себе.

— Казимире Карловичу, я боюся Німеччини, боюсь свого майбутнього. Коли б ви знали, що я витерпіла в дорозі! Жах! Офіцери, солдатня — нахабні, зухвалі, всі чіпляються… Ні, не про це, не це головне. Казимире Карловичу, ви впевнені, що німці перемажуть? Скажіть? Тільки правду.

Дівчина відхилилась і з наївною вірою простодушної дівчини подивилась у вічі Гансові.

— Це може сказати тільки бог, — усміхнувся Ганс. — Я все-таки надіюся, впевнений навіть…

— Ви кажете неправду або заспокоюєте себе, — розчаровано вимовила Валя. — Ви такий самий ідеаліст, як і мій тато. Такий самий! Тато всього себе віддавав Німеччині, був найвідданішим слугою, і ось результат — він загинув, а його дочка… — І цього разу Валя зуміла отримати сльози, лише висякалася в мереживну хустинку й промовила з почуттям: — Я ненавиджу комуністів, я готова мститися за батька.

— Можу надати тобі таку можливість, — з тією ж блудливою усмішкою сказав Гана

— Пошлете до партизанів? — вороже глянула на нього Валя. — Дякую. Я не хочу бути марною жертвою. Давайте вип’ємо.

— О! — радісно вигукнув Ганс. — Це по-моєму. На брудершафт?

— Боже мій! — швидше схвально, ніж осудливо сказала дівчина. — Ви анітрохи не змінилися, Казимире! Такий самий невиправний ловелас, зальотник.

— А хіба це так уже й погано для мужчини в моєму віці? — лукаво спитав Ганс.

— Так, ви непогано збереглися, — критично оглянула його Валя й усміхнулася кутиком рота. — Вам більше п’ятдесяти не даси…

— Що-о-о? — Стілець під Гансом затріщав. Він ладен був образитися, та, вловивши лукаві вогники в очах дівчини, зрозумів жарт і заіржав. — Ти свиня, Валюхо, ти просто чарівне поросятко. А для покарання я тебе з’їм. Частково. Одну шинку… Хоча б оцю.

Валя вчасно відхилилася, злегка вдарила його по руці.

— Фе! — сказала вона. — Такі порівняння… Недарма, коли ви були начальником поліції, вас називали людоїдом.

Жарт сподобався Галсові, він засміявся, цокнувся з дівчиною й, склавши товсті губи дудочкою, вилив горілку в рот. Випила й Валя. Проте горілка не поліпшила настрою дівчини. Валя знову стала серйозною, сумною.

— Казимире Карловичу, треба рахуватися з реальністю: війну програно, наші надії не виправдались, нам треба думати про нових господарів.

Ганс здригнувся — ця дівчина відгадала його потаємні думки. Але відверто говорити з нею він не буде. Інша справа… Несподівано, без зв’язку з попереднім, Валя спитала, уриваючи думки Ганса:

— Ви не могли б забезпечити мене справжніми радянськими документами? Звичайно, на інше ім’я. І придумати якусь хвилюючу біографію?

— Нащо тобі?

— Хочу повернутись…

Підозріливість була чи не головною рисою характеру Ганса.