Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Щосекунди мандрівників могла вразити блискавка. На голій рівнині, де не було жодного деревця, група людей ризикувала притягнути електричні розряди.

Джек, якого розбудив грім, сховав личко в Геркулесових грудях. Бідний хлопчик боявся грози, але, не бажаючи засмучувати маму, намагався приховати свій страх. Геркулес йшов широкими кроками і втішав дитину як умів.

— Не бійся, малий, не бійся, — повторював він. — Якщо грім наблизиться до нас, я зламаю його навпіл однією рукою. Я ж бо сильніший за грім!

І хлопчик заспокоювався, відчуваючи, який сильний його захисник.

Із хвилини на хвилину мав пуститися дощ, і тоді з низько навислих хмар на землю проллються потоки води. Що станеться з місіс Уелдон і маленьким Джеком, якщо до початку зливи не знайдеться хоч який-небудь притулок? Дік Сенд підійшов до Тома.

— Що робити? — запитав він.

— Йти вперед, — відповів старий. — Дощ перетворить цю улоговину на непрохідне трясовиння. Тут залишатися не можна.

— Звісно, Томе, звісно, але треба знайти хоч який-не-будь притулок. Хоч би яка хатина трапилася!

Дік Сенд раптом замовк.

Осліплююча яскрава блискавка освітила всю рівнину від краю до краю.

— Що це там видніється за чверть милі звідсіля? — запитав Дік.

— І мені привиділося там щось… — відповів старий Том, киваючи головою.

— Табір? Чи не так?

— Так, начебто табір… Але табір тубільців. При новому спалахові блискавки вдалося краще розгледіти табір. На рівнині симетричними рядами розташувалося близько сотні наметів конічної форми заввишки від дванадцяти до п’ятнадцяти футів. Проте людей у таборі не було видно. Де ж вони? Якщо мешканці табору сховалися від грози в намети, маленькому загону залишалося лише якомога швидше тікати подалі, незважаючи на бурю. Якщо ж табір був порожній, він міг послужити притулком для подорожан. «Я з’ясую це!» — сказав собі Дік Сенд. — Звернувшись до старого Тома, він наказав:

— Не рухайтеся з місця! Я піду на розвідку.

— Дозвольте кому-небудь супроводжувати вас, містере Діку, — попросив старий Том.

— Ні, Томе, я піду сам. Я непомітно підкрадуся до табору. Чекайте на мене!

Маленький загін, на чолі якого йшли Дік Сенд і Том, зупинився. Юнак зник у темряві, яка здавалася непроникною в проміжках між спалахами блискавок.

На землю впали перші великі краплини дощу.

— Куди пішов Дік? — схвильовано запитала місіс Уелдон, наблизившись до старого негра.

— Ми побачили якийсь табір, місіс Уелдон, — відповів Том. — Табір, а може, й село. Наш капітан вирішив піти на розвідку, перш ніж вести нас туди.

Місіс Уелдон задовольнилася цією відповіддю. За кілька хвилин Дік Сенд повернувся.

— Йдіть за мною! — радісно вигукнув він.

— У таборі нікого немає? — запитав Том.

— Це не табір, — відповів юнак, — і не село. Це просто мурашники.

— Мурашники? — закричав кузен Бенедикт, відразу пожвавішавши.

— Так, містере Бенедикте, але мурашники заввишки щонайменше у дванадцять футів. Ми спробуємо сховатися в них.

— Але в такому разі це, мабуть, будівлі тропічних термітів, — сказав кузен Бенедикт. — Ці комахи-будівельники вміють зводити монументальні споруди, які були би до честі будь-якому архітекторові.

— Терміти це чи ні, але доведеться виселити їх, містере Бенедикте, і зайняти їхнє місце.

— Вони зжеруть нас! І матимуть рацію.

— Рушаймо! — скомандував Дік.

— Стривайте ж! — додав кузен Бенедикт. — Я гадав, що такі мурашники зустрічаються лише в Африці.

— Рушаймо! — сердито буркнув Дік Сенд; він боявся, що місіс Уелдон зверне увагу на останні слова ентомолога.

Всі поспіхом рушили за Діком Сендом. Зірвався скажений вітер. Великі краплі дощу забарабанили по землі. Буря розходилася не на жарт.

Незабаром подорожани дісталися до найближчого термітника. Їм потрібно було або змиритися із сусідством грізних термітів, або ж витурити їх із житла.

У нижній частині цього конуса, спорудженого з особливої червонуватої глини, був вузький отвір, який Геркулес за кілька хвилин розширив ножем до таких розмірів, що в нього могла пролізти навіть така велика людина, як він сам.

На превеликий подив кузена Бенедикта, жоден із багатьох тисяч термітів, які мали займати мурашник, не з’явився. Невже цей конус порожній?

Коли Геркулес скінчив свою роботу, Дік Сенд і його супутники по черзі прослизнули усередину будівлі, Геркулес заповз останнім. Тієї ж миті дощ полив з такою силою, ніби хотів загасити блискавки.

Але тепер вже нічого було боятися шаленіючих стихій. Щасливий випадок привів подорожан у притулок більш надійний, ніж намет чи навіть хатина тубільця.

Лейтенант Камерон, у захваті від того, що маленькі комахи вміють будувати такі величезні споруди, казав, що мистецтво термітів заслуговує на більший подив, аніж навіть мистецтво древніх єгиптян, які будували піраміди.

— Щоб зрівнятися з термітами, — казав він, — людям потрібно було б побудувати щонайменше гору Еверест, одну з найвищих вершин Гімалаїв.

Для Діка Сенда та його супутників було найбільшим щастям, що, з волі провидіння, вони знайшли цей прихисток. За кілька хвилин гроза лютувала із завзяттям, небаченим у помірному кліматі.

Дощ не падав окремими краплями, а лив струменями. Часом потоки води падали на землю суцільною стіною, як Ніагара. Ніби в небесах перевернувся догори дном безкраїй басейн і вся вода відразу заюшила