Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Старий Том йшов, опустивши очі додолу. Він надто добре знав, чому стежка засіяна людськими кістками. Товариші Тома здивовано озиралися навсібіч. Їм здавалося, що вони йдуть безконечним цвинтарем, де землетрус повивертав могили. Але й вони ні про що не розпитували.

Тим часом береги струмка роздалися вшир, а русло помітно поглибилося. Потік котився вже не так стрімко. Можна було сподіватися, що або сам струмок незабаром стане судноплавним, або він приведе подорожан до якої-небудь великої річки, що несе свої води до Атлантичного океану.

Юнак твердо вирішив, незважаючи на жодні труднощі, рухатися вздовж струмка. Тому він без вагань залишив стежину, коли вона відійшла убік від берега.

Маленькому загону знову довелося пробиратися крізь нерозривні сплетіння ліан і чагарнику. Ледь не кожен крок потрібно було відвойовувати сокирою. Але все ж зарості не були схожі на лісову хащу, що примикала до океанського узбережжя: дерева тут росли рідше. Над високими травами часом піднімався бамбук. Про присутність тут загону подорожан можна було судити лише з коливання стебел, та іноді з них визирала голова Геркулеса.

Близько третьої години дня подорожани, нарешті, вибралися з лісу. Вигляд місцевості різко змінився. Попереду виднілася безкрая рівнина. З усього було видно, що під час періоду дощів її повністю затоплювало, коли розливалися річки. Болотистий ґрунт густо заріс мохом, подекуди над його зеленим килимом погойдувалися граціозні папоротники. Іноді земля круто здіймалася вгору і утворювала пагорби, на схилах яких виступали шари темного гематиту, там мали бути багаті поклади якої-небудь руди.

Дік Сенд вчасно згадав, що в книгах Лівінгстона згадуються такі болотисті рівнини. Хоробрий дослідник кілька разів потрапляв у зрадницькі драговини, де кожен крок потрібно було ретельно обмірковувати, аби не загрузнути в трясовині.

— Увага, друзі! — раптом вигукнув Дік, стаючи на чолі загону. — Торкайтеся ногою землі, перш ніж зробити крок!

— Як дивно! — зауважив Том. — Земля нібито розмокла від дощів, а тим часом останніми днями дощу не було.

— Не було, та невдовзі, мабуть, поллє. Насувається гроза, — відповів Бат.

— Виходить, треба поспішати, — сказав Дік Сенд, — і пройти це болото перш, ніж розіграється гроза. Геркулесе, візьміть Джека на руки! Бате і Остіне, тримайтеся поблизу місіс Уелдон, підтримуйте її, якщо знадобиться. А ви, містере Бенедикте… Перепрошую, що ви робите, містере Бенедикте?

— Я провалююся, — просто відповів кузен Бенедикт. Він поринав у болото з такою швидкістю, ніби під його ногами раптово розкрився люк. Бідолашний потрапив у трясовину й до половини загруз у багнюці. Йому простягнули руку, і він вибрався на поверхню, вкритий тванню, але дуже задоволений тим, що не пошкодив своєї цінної бляшаної коробки ентомолога. Далі Актеон мав йти поруч із невдахою-вченим і отримав завдання оберігати його від нової пригоди.

Кузен Бенедикт невдало обрав яму, до якої провалився. Коли його витягли, з рідкого бруду здійнялося безліч пухирців газу, розповсюджуючи їдкий, смердючий запах. Лівінгстону не раз траплялося провалюватися по груди в болото. Він казав, що ця пориста чорна земля, з якої при кожному кроці бризкають струмки води, схожа на гігантську губку. Ця драговина досить небезпечна для подорожан.

Діку Сенду та його супутникам довелося близько півмилі крокувати таким губчастим ґрунтом. В одному місці місіс Уелдон по коліна загрузла в багнюку. Тоді Геркулес, Бат і Актеон, аби позбавити її нових, ще більш неприємних несподіванок, зробили з бамбука ноші й умовили місіс Уелдон сісти на них. На руки їй дали маленького Джека й поспішили якомога швидше пройти це страшне болото.

Йти було важко. Актеону довелося увесь час підтримувати кузена Бенедикта. Том вів стару Нан — без його допомоги вона неодмінно загрузла б у болоті. Дік Сенд йшов попереду загону, прокладаючи стежку. Це виявилося нелегкою справою. Найлегше було йти краєчком болота, вкритого густою й жорсткою травою. Але й тут точка опори часто виявлялася хибною, і нога провалювалася в драговину по коліна.

Нарешті до п’ятої години після опівдня трясовина залишилася позаду. Подорожани ступили на глинисту землю; але під тонким шаром твердого ґрунту ще відчувалося болотисте підґрунтя. Мабуть, рівнина була розташована нижче рівня сусідніх річок, і їхні води просочувалися крізь пористу землю.

Спека стояла безжальна. Було б неможливо витримати її, якби між землею й пекучими променями сонця не простягнулася завіса темних грозових хмар. Вдалині небо розтинали блискавиці й лунав грім. Із хвилини на хвилину могла вибухнути страшна африканська гроза. Найсильніша злива, пориви ураганного вітру, які звалюють найміцніші дерева, безперервні спалахи блискавки — така картина цієї грози. Дік Сенд знав це і, природно, дуже тривожився. Загін не міг провести ніч під відкритим небом: рівнині загрожувало затоплення. Проте Дік не бачив попереду жодного пагорба, де можна було б знайти прихисток від повені.

Не можна було вирити собі притулок і в землі — за два фути від її поверхні була вода.

Як відшукати закуток у цій пустельній і голій улоговині, де немає жодного дерева, жодного куща?

На півночі виднілася низка невисоких пагорбів, що змикали собою улоговину. Там, на тлі світлої смуги, що відокремлювала лінію обрію від темної завіси хмар, чітко вимальовувалися силуети кількох дерев.

Дік Сенд не знав, чи знайдеться на цих пагорбах притулок від грози. Але, принаймні, подорожанам там не загрожувала повінь.

— Уперед, друзі мої, вперед! — повторював юнак. — Ще якихось три милі, і ми виберемося із небезпечної западини.

— Хутчіше, вперед! — вигукнув Геркулес.

Цей славний чолов’яга радий був би посадити собі на плечі всіх своїх товаришів і винести їх із западини.

Слова Діка Сенда підбадьорили подорожан, і, незважаючи на втому, вони попрямували вперед навіть швидше, ніж на початку шляху.

Загін був ще за дві милі від мети, коли вибухнула гроза. На щастя, дощ розпочався не відразу після того, як перші спалахи блискавиці розітнули захмарене небо. Сонце ще не зникло за обрієм, але довкола стало зовсім темно. Темний купол грозових хмар