Читати книгу - "Ліки від страху"

— Моні дозволив прийти сюди Володимир Костянтинович.

— А! Коли це було?

— Позавчора. А що?

— Лижин захворів.

— Що з ним сталося?

— А ви з якого, власне, питання до нього?

— У мене до нього багато різних питань. Він удома зараз? — спитав я, сердячись на свою дурість: треба було подзвонити, перш ніж пхатись на Преображенку, адже до його дому від управління — п'ять хвилин.

— Ні, — сказала дівчина, і в передчутті біди у мене боляче ворухнулося серце, тому що в очах у неї все стояли прозорі озера сліз, хоча ядучий дим давно вивітрився з лабораторії. — Він тут лежить…

— Тобто як це — тут? — перепитав я.

— У лікарняному корпусі…

Я все ще був неспроможний охопити й зрозуміти жах того, що відбувалося.

У їхньому лікарняному корпусі лікують від божевілля. Психічних захворювань… Від епілепсії, шизофренії, нервових розладів. Від переляку.

Ех, Лижин, Лижин! Сумний мрійник, перевізник на чарівному човні! Що ж сталося з тобою? Стомився? Чи до тебе прийшов страх, який був більший за твою незвичайну мрію! І сильніший за твою дивовижну любов? Запаморочилася голова, і ти впав зі свого човна в німу, драглисту річку безумства? Чи тебе зіштовхнули з борту? Чи не допомогли втриматись?

І може, це я останнім бачив Лижина, коли він іще бовтався на поверхні, судомно простягаючи руки до світу реальності, який тікав від нього? А я ставив йому протокольні запитання, і кожне з цих запитань вдаряло його, наче веслом з відпливаючого човна, по руках, по голові, і він захлинався гіркою водою маячні.

Але ж я не бажав йому зла — мені була потрібна тільки правда, і він сам був зацікавлений у цій правді. Перед ким я зараз виправдовуюсь? Перед Лижиним? Чи перед собою? Чи перед усіма тими невідомими мені людьми, яким Лижин віз на своєму човні чудодійні ліки, а сам тепер тоне у чорному вирі біди?..

Тиждень тому я ще не знав Лижина. А тепер він у лікувальному корпусі. Нерви не витримали? Сил не вистачило? Чи хвилювання від зустрічі зі мною змило його з поверхні? Але ж я — людина на ім'я Станіслав Тихонов — не знав про нього раніше, не шукав з ним зустрічей, не цікавився його успіхами і невдачами. І в незримому зв'язку наших учинків — вибору покликання, ставлення до своєї справи і будування життєвої позиції — сталося так, що само мені довелося рятувати під безчестя незнаного Лижину дільничного Позднякова, і тоді ми зустрілись, і я не міг знати, та й не повинен був брати до уваги, що Лижин з останніх сил тримається за край тверді, що він уже висить над мороком і порожнечею.

І знову я згадав Позднякова: видно, така вже проклята у нас посада — інспектор, що за право втручатися в чужі долі, за можливість перевіряти, не питаючи, чуже життя, як службовий формуляр, ми теж непогано розраховуємось — не можна навіть з рук квитка купити і спекотним літнім вечором у вільний час після роботи випити пляшку пива з незнайомою людиною…

— Пашо прізвище Александрова? — спитав я у дівиці, що мовчки стояла переді мною. Вона кивнула. — Я інспектор Московського карного розшуку Тихонов. Ось моє посвідчення. Коли захворів Лижин?

— Вчора вранці.

— А як проявилася хвороба?

— Не знаю я подробиць. Коли прийшла, його вже помістили в палату — він нікого не впізнає.

Ех, Лижин, Лижин — осліплий поводир! Адже ти хотів з імли вести до світла свою кохану — тоненьку дівчинку, яка знала все про сарматську культуру і прокинулась одного разу вночі від нестерпного жаху. Ти ж хотів своїм коханням, світлом і силою розуму свого розтопити кригу мовчання, що звалилася на неї. Ти не думав про премії і величезні перспективи свого науково-дослідного інституту — просто в тебе не було можливості чекати ще тридцять — сорок років, коли наукова думка світу визволить твою кохану з полону небуття.

Осліплий поводир, зморений подорожній, плавець, що зникає у воді…

— Хто, крім Лижина і вас, знав про роботу над одержанням метапроптизолу?

Вона підійшла до розподільчого щита, вимкнула рубильником мотор витяжки, і в лабораторії зразу стало оглушливо тихо. Сіла за стіл, витягла з шухляди товстелезну амбарну книгу — всю заяложену, обшарпану, із загнутими, замацаними куточками сторінок, облиту чорнилом, у жовтих, вигорілих плямах.

— Це лабораторний журнал. Тут же чернетки актів випробувань препарату на тваринах — кроликах і морських свинках. Там усі підписи — чоловік десять.

— Підписи з'явились у кінці випробувань. А на стадії розробки ліків?

— Головний лікар Хлєбников, завідувачка соматичного відділення Васильєва, консультант професор Благолєпов, ще хтось…

— Благолєпов консультував цю наукову проблему?

— Ні, Благолєпов — консультант у клініці, а з Лижиним він співробітничав якось неофіційно, не знаю. Як сказати — по-дружньому, чи що.

— Угу, по-дружньому… А хто мав доступ до документації? Хто був повністю цілком у курсі всього експерименту?

Александрова сердито пересмикнула плечем:

— У нас тут не секретне виробництво, і ніхто до особливого режиму не прагнув. І особливих таємниць Лижин ні з чого не робив. Він просто хотів уникнути передчасного галасу і балаканини…

— Гаразд. Покажіть мені журнал.

Лабораторний журнал лише на вигляд був неохайним. Його сірі лінійовані сторінки з дня в день — кожного, кожного дня — заповнювалися дуже детальними записами розгонистим круглим розбірливим письмом. Записи були ґрунтовні: сформульовано задачу, описано хід досліду, вивчено причину невдачі, — тож навіть мені, геть необізнаній людині, було багато що зрозуміло в логіці пошуку. Ось хіба що гігантські формули з розсипом латинських літер і цифр лишалися для мене нерозв'язною загадкою. Між сторінками були вклеєні поштові конверти, в яких лежали картки з допоміжними записами — бібліографія, посилання на авторів, вирізки з наукових статей, фотокопії зі сторінок іноземних хімічних журналів.

Гортаючи сторінку за сторінкою, десь уже