read-books.club » Публіцистика » Українець, який відмовився бути бідним 📚 - Українською

Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Українець, який відмовився бути бідним" автора Михайло Федотович Слабошпицький. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 64 65 66 ... 72
Перейти на сторінку:
престижність серед дітей деякі керівники українських організацій сприйняли мало не як велику особисту прикрість. Мушу сказати тут про те, що саме від них довелося чути мені й майже брутальні слова на адресу Петра Яцика: от, мовляв, дорогоцінні кошти викидає намарне, хай влада своїми  розпорядженнями піднімає престиж української мови, а ці кошти (знову ж  таки до болю знайома мелодія!) краще дав би нам…

Перед тим,як урвати нескінченну тему буцімто нераціонального використання меценатських коштів, розповім ще такий епізод. В одній освітній українській інституції я зазнав справжньої атаки: чому, мовляв, не переконав Петра Яцика не викидати гроші на цей конкурс, а дати їх на придумані тут програми?! Я так і не зміг переконати групу роздратованих людей у тому, що, по-перше, вони дуже перебільшують мій вплив на Петра Яцика; по-друге, він фінансує – особистими коштами! – десятки освітніх програм, а вашу вже просто або не подужав, або не вважав важливою; по-третє, претензії в ігноруванні вашої програми можете висловлювати не на його адресу, а до всіх директорів Освітньої фундації Петра Яцика, позаяк рішення про надання коштів на котрийсь проект приймається саме радою директорів фундації; по-четверте, Яцик у нас, на жаль, один і його на всіх не вистачить. До речі, не раз у розмовах про те, скільки він має нарікань, докорів, а подеколи й агресивної злоби від людей, котрим відмовився дати гроші, Яцик розгублено розводив руками: мовляв, у інших народів філантропів респектують, а в нашому я маю стільки недругів, скільки ніколи не мав би, якби не давав своїх чесно зароблених грошей на громадські чи освітньо-наукові проекти, сидів би тихо на своїх мільйонах – не мав би того клопоту. Ситуація справді гірко-парадоксальна. Добре, що він звик тим не надто перейматися й у відповідь на всі ті претензії та докори спокійно казав приблизно таке: «Люди добрі, я вірю, що ваш проект теж вартий фінансової підтримки, але дозвольте мені фінансувати те, що я вже фінансую, зайвих грошей у мене немає, навпаки, маю чимало зобов'язань на майбутнє, котрі виконуватиму, тільки-но зароблю ще кілька мільйонів. А ви йдіть до інших заможних людей (українці в Північній Америці таки мають кількадесят мільйонерів), хай вони щось дадуть на добрі справи; а не дадуть, то нарікайте на них, бо дехто з тих грошоробів долара на українські справи не засвітив».

Логічно? Логічно.

Але ще не народився той чоловік, який переконає наших нарікайлів та докоряйлів. Вони глухі до голосу тверезого глузду. Чи, може, живуть на світі для того, щоб докоряти, нарікати й псувати іншим кров. Такий спосіб їхньої самореалізації.

Звичайно ж, у Яцика було десятки незмірно мас-штабніших за фінансовими затратами проектів (скажімо, його кафедра в Українському інституті при Гарвардському університеті, Центр досліджень історії України при Канадському інституті українських студій в Альбертському університеті, український відділ при Інституті Гаррімана в Колумбійському університеті, український лекторій у Лондонському університеті, освітньо-наукові центри в кількох інших престижних університетах Заходу…), але саме цей конкурс здобув крила популярності, і Яцик дуже радів з того. Досить сказати, що тоді, 24 травня 2001 року, у Національній філармонії, промовляючи з трибуни до радісних призерів першого конкурсу, він не міг стримати сліз. Щоб зрозуміти його не тільки розумом, а й серцем, треба бодай подумки повторити його перипетійну життєву долю, починаючи з того дня 1945 року, коли він, здійнявшися на високу гору в Карпатах, прощально оглянувся на рідний Синевідськ Вижній і поніс у душі біль розлуки. Чи сподівався, що колись вернеться додому? А чи могло йому явитися тоді навіть уві сні, що стоятиме перед прекрасними дитячими обличчями в столиці України і говоритиме до них, що найбільший національний скарб – це рідна мова?!

А наймасштабніший Яциків проект, найдорожчий (досить нагадати, що його вартість – 15 мільйонів доларів) – це видання англійською мовою «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Свого часу Грушевський звертався до українців Канади з проханням допомогти оприлюднити його історію англійською мовою. На гадку вченого, українцям легше тоді буде достукатися до світу і сказати зрозумілою йому мовою, хто вони такі й що вони мають усі – політичні, історичні та юридичні – права на власну державу.

Були навіть спроби перекладати історію Грушевського, але переклад вийшов неякісний і цю ідею на довгі десятиліття було забуто.

Амбітний план видати всі 10 томів в 11-ти книгах «Історії…» Грушевського в досконалому англійському перекладі і з відповідним науковим коментарем народився в Освітній фундації Петра Яцика. Для цього було зібрано найкращих англомовних істориків України, перекладачів, редакторів. Заснований 1989 року Центр, очолюваний доктором наук Франком Сисиним, узявся до роботи. У пресі вже чимало написано й про непросте завдання ініціаторів цієї справи, й про відмінну наукову та поліграфічну якість видання перших томів. Грушевський англійською мовою стане для світу вікном в Україну, в її історію. Не представники й захисники Російської імперії Соловйов, Карамзін, Ключевський, Погодін, що вже перекладені на англійську, а наш Грушевський розповість світові про нас. «Історія України-Руси» буде в усіх парламентах та дипломатичних представництвах найбільших країн світу, в усіх знаменитих його університетах, вона ввійде в лектуру істориків, політологів та дипломатів і робитиме свою важливу справу «прописування» нас і наших прав у світі.

Ми не здаємо собі справи в тому, як мало, як погано знає нас світ. Про Україну здебільшого думають, що це – уламок Росії, де перемогли сепаратисти. Я сам не раз стикався з тим у різних країнах, коли мене переконували, що всі ми – «рашен», що світ не бачить ніякої різниці між росіянами й українцями. От інша річ, скажімо, Прибалтика, Азія чи Кавказ. Там з росіянами, можливо, є якась різниця. На жаль, це справді побутує там не тільки на пересічному рівні. Світ ще має нас узнати. Але світ – чи то лінивий, чи то ми не стали таким важливим об'єктом для його уваги – не поспішає, кинувши всі свої проблеми і клопоти, взятися за вивчення загадкового українського феномена. Та є й ще одна істотна обставина: світ української мови не знає, а тому всіх історій наших авторів не читав. А якщо так, то й не звинувачуймо його, що він не думає про нас так, як думаємо про себе ми, виховані на тій

1 ... 64 65 66 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українець, який відмовився бути бідним», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Українець, який відмовився бути бідним"