Читати книгу - "Знахідка на все життя"

двогорбої тварини, що йшла услід за передньою, грудкою скотилася людська постать і шаснула обіч стежини. То була дівчинка в такому ж строкатому вбранні, як усі інші чужинці, але зовсім юна: всього весен вона прожила, мабуть, стільки, скільки пальців мала на обох руках. А може, й не на кожен палець було тих весен. Кущі рятівного чагарника, що якимось дивом постали на її шляху, пружно хитнулися й тієї ж миті розпросталися за нею.

Із свого захистку дівчина бачила все, що сталося потім. В першу мить вона побачила, як на голову її батька — мудрого жерця сіроокого народу з Країни Теплих Вітрів — опустилася важка Турова сокира. Жахний крик вихопився тоді з її дитячих грудей, але крику того ніхто не почув, бо він потонув у ревінні тварин і передсмертному стогоні конаючих людей. Бачила вона й загибель останнього сіроокого. А потім — лаштування в дорогу переможців. Загиблих людей вони не рушили — певно, лишали на поталу хижим звірам, щоб задобрити їх. Але забитих двогорбих тварин забрали з собою… Забрали й речі чужинців. І одіж їхню.

Так, інкури поверталися додому. Їм уже не треба було полювати диких кабанів — м’яса тепер вони мали вдосталь, та й Сміливий Тур хотів щонайхутчіш принести Зоуго звістку про перемогу над чужинцями. Ватаг, як завжди, йшов попереду, тільки цього разу в його руках сліпуче виблискував жовтий камінь — той самий, що висів на шиї двогорбої тварини і співав. Тур зняв ту дивину і тепер ніс її якось боязко, незграбно тримаючи за невеличкого хвостика. І знову линуло степом ніжне й нестишне: дзінь-дзінь-дзінь. Тур обов’язково покаже того дивного каменя Зоуго. Провісник волі богів, напевне, знає, що то за річ.

Інкури йшли степом, несли свою здобич і не озиралися. Вони знали, що хижі звірі не нападуть на таку ватагу людей. Але коли б озирнувся хто, то, може, й упало б йому у вічі, як вряди-годи обіч стежини сколихнеться густа степова трава і знову нерушно заклякне у спекотливому безвітрі. Неначе хтось назирці йде за мисливцями, вистежує їх.

І якби хто отак подумав, то не помилився б, бо воно так і було — за інкурами йшла сіроока чужинка. Йшла, знесилена, часто падала, але схоплювалася й знову брела за людьми, хоч і жорстокими, але людьми… Нестерпно боліла нога, яку вона забила, коли падала з тварини, але піддаватися цьому болю не могла. Коли мисливці почали лагодитися в дорогу, дівчинка збагнула своїм дитячим, та не по літам розвиненим розумом, що тут, у степу, першої ж ночі її чекає люта смерть — вона стане здобиччю степових хижаків. Мисливці, певно ж, вертали до свого стійбища, а там… Вона не знала, що буде там, але була певна, що біля стійбища хижаки її не зачеплять.

Йшла нагинці, майже не підводила голови, боялася, щоб її не побачили, а де трава чомусь ставала нижчою, навіть повзла. Вона не виходила на стежину, а то й зумисне трималася подалі від неї; вона не бачила людей, але непомильно йшла за ними, дослухаючись до отого ніжного: дзінь-дзінь-дзінь…

У неї не було нічого з собою: ані їжі, ані зброї. Зброї взагалі жінки її народу не носили. Єдине, що вона мала, це крем’яний різець та невеличку глиняну фігурку степового тура з чорними вуглинками-очима. Це був її бог, володар степів її країни. Він завжди допомагав їй. І тепер вона попросить його, і він допоможе їй у цю скрутну годину. Вона була певна цього…

У стійбищі повернення мисливців було несподіванкою. Цього разу їх ніхто не стрічав, як бувало завжди. Хто ж сподівався, що вони так хутко впораються на полюванні! Але ось чутка про перемогу над чужинцями птахом полинула над землянками. І вмить стійбище завирувало, з усіх щілин поповзли на поверхню люди. Така подія буває не вельми часто. Чужинці обминають край інкурів. Люди бігли з списами й сокирами. Старі, беззубі мисливці які через свою неміч хтозна вже коли ходили на влови і ті бігли разом з усіма й на повний голос волали бойовий клич інкурів.

Не забарився й Зоуго. Він уже тоді був літньою людиною і налягав на ногу, яку зламав ще замолоду, звалившись уночі в порожню, щойно вириту для якогось бога яму. Юрба одразу вщухла. Провісник волі богів забубонів щось собі під ніс, вряди-годи рикаючи і завиваючи по-звіриному. То він говорив з богами, дякував їм за перемогу над чужинцями, яку вони дарували відважним інкурам. Зоуго від часу до часу мінився на виду: його лицем перебігали тіні, воно то ясніло, то ставало кам’яним, непроглядним. Люди затамували подих — ніхто не смів, порушити цього священного ритуалу.

І раптом до рикання й бубоніння Зоуго долучився несподіваний звук: дзінь-дзінь-дзінь… Потім ще: дзінь-дзінь… Потім ще. Той звук почули всі. Почув його й Зоуго і на якусь мить завагався — звідки він?

Дзінь-дзінь-дзінь… Дзінь-дзінь-дзінь… — вже невтишно виспівував блискучий камінь в руці Сміливого Тура. Той злякано дивився на нього і не знав, що чинити. Цей погляд перехопив Зоуго й одразу збагнув, звідки линули ті звуки. Але що то за річ тримав Тур? Нічого такого йому досі не випадало бачити. Звідки вона у мисливця? Ага, певно, він відібрав її у чужинців! Минула якась мить, поки Зоуго зовсім отямився від напівзабуття, в якому він перебував, коли розмовляв з богами. А там, як кішка, плигнув у бік Сміливого Тура, і отой дивний співучий камінь уже виблискував у його руках. Виблискував і співав…

Зоуго підняв камінь над головою. Хитрий, гострий розум його вже, здавалося, починав осягати, що то він тримає. Струсонув легенько ним, і камінь заспівав ще дужче і дрібніше.

— У цей камінь вселились голоси наших богів! — гукнув Зоуго. — Це вони розмовляють у моїх руках. Це священний камінь! Слухайте, інкури!

І він повів рукою над головою. Камінь знову розсипався дрібним співом.

— Священний камінь! Священний камінь!.. — загули шкури, не сміючи навіть глянути на таке диво.

Відтоді Зоуго вже не розлучався зі священним каменем. Він завжди висів у нього на грудях, і звуки цього співучого